Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Це вже цікавіше.– кивнув Едріан.

–І чому тоді головному придурку Пі–Джею нема чим похвалитися? – відповіла Анабелль.

–Ей! Я тебе не ображав.– сказав він.

–Ризикни. – наблизилася вона до нього. – Язика вирву.

–Зла яка!– Пі–Джей склав руки на грудях.

–Як ви думаєте, чому саме ми тут? –запитав Едріан.

–Може, ми померли і це наше чистилище? – припустила Майя.

–Майє... прошу... – зітхнув Кес, вони з Анабелль зблідли, їхні очі на секунду виражали непідробний страх, ніби вони щось знали про смерть.

–Ну, а що?! – крикнула несподівано Майя. – Я взагалі не збиралася в метро. Я тренувалася. "Золота пачка" вже наступного тижня, а я не готова!

–"Золота пачка"? – насупилася Анабелль. –Це ще що?

–Це конкурс балерин. Та, що переможе, отримає...

–Що? Пачку із золотих злитків? – запитала Анабелль, регочучи.

–Премію і нагороду у вигляді золотої пачки.– насупившись, відповіла Майя.

–Пустушка.– фиркнула Анабелль.

–Для когось може й пустушка, а я до неї прагнула все життя... – вона по–дитячому склала руки на грудях і демонстративно відвернулася.

–Мені здається, все це тест. – задумався Пі–Джей. – І пройти ми його можемо, тільки якщо кожен проявить себе в потрібному напрямку. А зібралися ми всі тому, що ми інші.

–Інші? – запитав Едріан. – На відміну від кого?

–На відміну від... решти... – Пі–Джей замовк.

–Вичерпно.– закотила очі Анабелль.

–Наші мізки влаштовані інакше.–продовжував Пі-Джей.– Мені здається той, хто створив цей тест, налаштований на певну хвилю. І ми цю хвилю зловили. А інші ні.

–Господи, схоже, у тебе талант нести маячню. – закотила очі Анабелль.

Дверцята вагона повільно роз'їхалися, світло загорілося в наступному вагоні. Усі повільно встали.

–Це як розуміти? – запитала Анабелль.

–Схоже, ти маєш рацію...– прошепотів Кес.

–У чому? – насупилася вона.

–Будь–яка його теорія, навіть найбезглуздіша, виявляється правдивою... – продовжив Кес. – Це твій талант, Пі–Джею, ти...

–Я геній маячні! – радісно вигукнув він.

–Я б на твоєму місці зменшила ентузіазму в голосі, так собі титул. – попередила Анабелль.

–Божечки! – продовжував Пі–Джей захоплено. – Гляньте, хто зібрався... Злюка у нас, лицар пера. – кивнувши на Анабелль, сказав він. – Ти – правдиві фарби. – підійшовши до Кеса, продовжував Пі–Джей.– Ти – золота пачка, просто тому, що ти мені подобаєшся... – погладивши по плечу Майю, додав він. – Геній маячні – ваш покірний слуга... – поклавши руку на груди, сказав він. – А ти, чолов'яга – фантазер! – плескаючи засмученого Едріана по плечу, закінчив Пі–Джей.

–Ага як же... чи варто мене зараховувати до цієї касти? – мало не плачучи, запитав Едріан. – Схоже, я тут помилково.

–Ти про що? – не зрозумів Кес.

–Чому всі проявили себе, крім мене? –Едріан упав на сидіння і закрив обличчя руками. –Ідіть без мене. Я вам не знадоблюся.

–Але Ед. Усі пройшли свої завдання. – підбадьорював Пі–Джей. – Твоє, напевно, останнє. Як найскладніше і найзахопливіше!

Едріан відняв руки від обличчя.

–Е... – почала Анабелль – Воно–то так, але дверей у наступний вагон немає.

Усі втупилися вперед. Ні дверей на вихід, ні дверей переходу. Пастка. Едріан засмутився. Усе життя він вважав себе ніким, а тут потрапивши в, здавалося б, ідеальний сюжет, де він зміг би виявити свій талант, він виявився таким же нікчемним. Злість, образа накривали його і хлопчина, гірко заридавши, закрив обличчя руками. Пі–Джей його єдиний друг, але навіть поруч із ним – роздовбаєм, Едріан почувається зараз гірше, в усьому. Вагон затрясло, тріщини розійшлися по стінах. Майя закричала, Кес схопив Анабелль за руку.  Тріщини почали розширюватися, фарба і пластик сидінь почали кришитися, падаючи вниз, вагон розколовся на частини. Холодний вітер свистів, влітаючи у вибиті вікна на шаленій швидкості вагона, що мчав. Усі скрикнули, падаючи на понівечену ямами підлогу. Велика тріщина зі стелі, потягнулася через двері до самої підлоги, розширюючись, лампи на стелях іскрилися, розбиваючись на частини. Тріщина оголила рейки, що біжать, прямо звідти, з самих надр землі лунав гавкіт і чотири пари жовтих очей втупилися на бідного хлопчика. Він поповз назад, кричачи. Усі вилізли на ще вцілілі сидіння, Майя верещала голосніше за всіх. Едріан закрив руками вуха і вікно, злетівши з рами, вилетіло кудись уперед, вагон почав стискатися, а вовки, пробиралися всередину. Едріан заплющив очі і затремтів усім тілом. Боягуз, він зараз був готовий знищити всього себе, аби це припинилося. Підлога розкололася на частини, і Едріан із друзями опинилися на землі, сухе листя шаруділо під ногами, трухляві гілки були вологими і кришилися під черевиками. Зграя розійшлася, пропускаючи ватажка. Великого чорного вовка з блискучою вологою шерстю і криваво–червоними очима. Він загарчав і кинувся на Едріана. Гілля дерев шмагало по обличчю та руках, листя летіло в обличчя, залишаючи криваві подряпини. Холодний вітер забирав подих, а тьмяне світло повного місяця закривали густі грозові хмари. Вовк рухався на Едріана, гарчачи. Хлопець заплющив очі, готуючись до загибелі. Його кошмар прийшов забрати його. Казка Едріана Ортеги закінчиться тут. І забере все, разом із його жалюгідним життям.  Майя верещала, Кес закрив собою Анбелль, а Пі–Джей намагався підповзти до друга.