Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

що шукав золото — спершу на Юконі, в горах Маккензі, на просторах Кдондайку, потім — в людських душах, де його чомусь все менше й менше стає… Жаль. Справжнє золото душі нині не часто зустрінеш. Але тому воно й справжнє, що з душі. Цим він і був зайнятий — як письменник. Йому ще тільки 26, попереду життя та життя і він ще знайде багато золота в людських душах…

Ні тоді, ні пізніше, ні взагалі ніколи, він не знатиме, що жити йому залишилося ще 14 років. Всього лише чотирнадцять літ. Загалом вийде сорок, всього сорок. Мало. Зовсім мало. Але тоді він сам собі здавався вічним. Роман «Залізна п’ята» — з непохитною вірою в перемогу справедливості, Джек Лондон (справжнє прізвище Джон Гріффіт Лондон) ще встигне написати — твір вийде друком у 1907 році — за дев’ять років до передчасного кінця золотошукача з Клондайку, який все життя боровся за щастя інших і якому лише раз вдалося побути за три кроки від власного щастя. Але в тому, мабуть, і є смисл життя: щоб жити і боротися за щастя, але ніколи до нього ближче як на три кроки не наближатися. Це і є щастя. А коли так, то він його спізнав сповна…

І Джон Гріффід Лондон, світові відомий як Джек Лондон, вічний золотошукач, сів до столу — добувати з руди крупинки золота людських душ. Але попрацювати того раннього лютневого ранку, коли в місті лютував мороз — йому за будь-якої негоди так добре творилося, особливо, як на вахту заступав Санта-Клаус, — на жаль, не вдалося, хоч білий папір вабив його, як лютня музиканта.

І він із серцем люто вилаявся (життя всього навчило, в тім числі й лайкам і це в нього називалося випустити пару з чорного котла), — з відразою почав збиратися, бо вже мав нагальну потребу йти лицезріти непривабливу сцену — як у людини ім’ям закону — невже закону? — відбиратимуть єдине, що в неї ще залишалося — власне життя. («Воно тобі ото треба ще й це знати?» — в’їдливо запитував внутрішній голос і він, сердячись на нього, зі злістю, що раптово спалахнула, відповів йому: «Треба, треба! Я все мушу знати про свій вік. А ти… ти — заткнись!..»). І — нічого не вдієш. До святості в місті — хоч воно й носило святеницький титул сан — ще явно було далеко. (Якщо взагалі до святості хто-небудь стоїть близько). Як і на всій планеті Земля в царстві хомо сапієнса, людини, здається, розумної. Тож мусив іти до смерті — в ім’я життя.

МІСЯЦЬ СЮРЧАННЯ КОНИКІВ
Повість-химерія

Долорес:

— Яка ж то мрія?

Анна:

— Ет, так, химера!

Леся Українка

Мабуть, я тоді надто поспішав — летів стрімголов, як то чинять закохані, коли прислухаються до голосу не розуму, а серця, тож через поквап та хапанину й опинився того дня в наручниках — за спробу незаконного переходу кордону.

Одягнувши свою празникову червону, як жар, сорочку, що, на мою думку, так пасувала до черленого червня, я летів на відчай душі. Було чого. Вже Дажбог засвітив над градом Кия і над всією Руссю-Україною 23-й день червня, а наступного, 24-го, якраз на Івана Купайла[1] я мав бути — вирішувалась моя доля — в Древляндії, в землі Деревській, чи — Древлянській, як величали той край (його ще називали й простіше — Дерева) не тільки в часи Нестора-літописця чи й раніше, а й за моєї юності, у тій Древляндії, де мене нетерпляче виглядала княгиня Ольга… Ні, ні, не та, а — моя.

У розпалі був полудень року, як називали червень, в Києві полум’яніли маки й півонії, на базарах гірками здіймалися стиглі, як не бризнуть соком, черешні. Яріло благословенне червневе літепло, що, кажуть, ліпше кожуха. Дні стояли гожі й сонячні, і все подавало знаки, що так буде і завтра, і позавтра; комарі вилися роями, на ставках голосно кричали жаби, а це вказувало на гарну погоду; ще кували зозулі — теж ознака, що літо буде гоже; веселки опускали свої коромисла лише зі сходу на захід-це теж віщувало на добрі днини. Та й півні в Новобіличах, на західній околиці Києва, де я тоді мешкав, співали цілими днями — певно, від повноти задоволення літом, таке їм властиво в червні за його літепла.

Надходили Купальські свята.

На Івана на Купайла деревська молодь, як і в часи пракнязя їхнього Мала, неодмінно збиралася на березі тихоплинного Ужа вшанувати бога земних дарів, якому древляни щоліта підносили хліб — головний плід землі. За слов’янськими, ще прадідівськими, звичаями (в Україні вже майже забутими), деревські хлопці й дівчата, повбиравшись у вінки, розпалювали в надвечір’ї багаття біля води і, славлячи Купайла, кружляли в легеньких танках чи