Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

— Ти не хочеш побути в майбутньому? З усіх людей двадцятого сторіччя тільки тобі одному надається така можливість, любий наш письменнику.

— Тому… Тому, що вже завтра вранці… ні, вже сьогодні я мушу йти до каліфорнійської в’язниці Сан-Квентін дивитися, як там… як там вішатимуть людину.

— Який жорстокий ваш вік! І для чого тобі це потрібно бачити?

— А для того, щоб усе знати про свій, як ти справедливо зазначив, жорстокий вік, — із злістю вигукнув письменник. — Тільки так я можу писати правдиво. Тому не показуй мені більше сонячного майбутнього, я мушу боротися з чорною ніччю свого віку!

В тиші кімнати виразно було чути, як тривожно цокотить блокуючий автомат машини часу.

— Але ж ти стільки зазнав злигоднів і поневірянь, що заслужив на кращу долю, — вигукнув Ентоні Мередіт.

— Якби ж то тільки я один, — зітхнув письменник і по хвилі вигукнув: — Мій дорогий гостю! Яким би не було тяжким моє життя, але воно — моє життя. І яким би не був потворним мій вік, але він — мій вік. Мій і нікуди я з нього не піду. Мені випала доля відстраждати разом з ним і випити до дна свою чашу, яку випити до дна нікому із сущих не вдається…

Почувся короткий застережливий сигнал.

— Час уже скінчився, — заквапився пришелець. — Пролунає ще один сигнал і… Подумай, Джек…

— Ні, Ентоні, ні. Я не піду зі свого віку у ваш. Бо я піду, інші підуть, а хто ж сьогодні закладатиме підвалини вашій завтрашній долі?

— Але як тобі тяжко жити і писати під Залізною п’ятою страхітливого молоха! — із щирим співчуттям вигукнув гість.

— Залізна п’ята? — стрепенувся письменник. — Це ти добре сказав, Ентоні Мередіт. Ми й справді всі під залізною п’ятою деспотизму й свавілля. Але в тім то й річ, що крім нас більше нікому розтрощити залізну п’яту і здобути волю. З космосу до нас ніхто не прилетить і на тарелі не піднесе нам справедливу еру всезагального братерства — якщо тільки вона можлива. Це мусимо зробити лише ми самі. Життям своїм і смертями своїми. Але для цього потрібні роки і віки. І якщо сьогодні ми зазнаємо поразки, то завтра ми встанемо знову… Прощай, Ентоні Мередіт — щаслива людина справедливої ери братерства. Як я заздрю вам, людям майбутнього! І як я радію, що наша тяжка праця не була даремною!

Коли він розплющив очі, в кабінеті стояв білий день. Він сидів за столом, поклавши голову на руки. Перед ним під недогарком свічки білів аркуш паперу.

— «Я не боявся життя» — прочитав він на тім аркуші. — А-а… Це я вчора писав листа Анні, свічка догоріла і я не встиг…

Схопив ручку й почав швидко писати, продовжуючи незакінчену фразу:

«… але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятися нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіків, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам’ятаючи, що можеш і віддати його».

Чи переконають Анну ці його найщиріші слова в тому, що він мусить іти до в’язниці Сан-Квентін і мусить дивитися на огидну сцену — страту людини?

Закінчивши лист, підписався коротко: Джек.

І тільки тоді встав з-за столу, підійшов до вікна і глянув на пустельну вулицю з рідкими, похнюпленими перехожими.

«Але що то було мені за видіння сеї ночі? — сам себе запитав: — Невже й справді приходив Ентоні Мередіт, людина з 27-го сторіччя П’ятої ери Вселюдського братерства? Чи просто я багато думав про майбутнє і воно привидилось мені? В одному я певний: майбутнє людства буде прекрасним. Інакше не варто тоді й жити. Але воно буде прекрасним лише тоді, коли ми відстраждаємо у своєму віці».

Повернувся до столу, поставив на листі дату: 11 лютого 1902 р.

— Ну, ось і пора іти до в’язниці, — вголос промовив. — Чи зрозумів мене пришелець із щасливого міста? Я ніколи не боявся життя і тому нікуди не буду тікати чи й перебиратися у майбутнє заради щастя. Все одно даром воно нікому не дається — його треба здобути. Брати мої стогнуть під залізною п’ятою деспотизму, а я… Гм… Але добре сказав Ентоні Мередіт: Залізна п’ята. Я напишу для них, людей майбутнього, як ми у глухому й тяжкому віці Залізної п’яти жили, любили, боролися і гинули, і, навіть, мертвими знову повставали. А роман свій так і назву: «Залізна п’ята». Це кажу я, золотошукач із Клондайку.

Сам він любив так себе називати: золотошукач із Клондайку. І гордився цим… Ні, це не була гординя, високо він ніколи не нісся, хоча був не без гонору — інакше неможливо. Раніше пишався, бо ж був ним насправді — золотошукачем Клондайку. «Золота лихоманка» там спалахнула року 1896-го, як відкрили родовища золота. На плоскогір’ї Юкону багаті поклади міді, азбесту, срібла, вугілля, вольфраму. І — золота. Дикий, малоосвоєний край. Рибальство. Хутряні промисли. Там виживають тільки сильні духом. І він вижив. Там він черпав сюжети для творів, героїв знаходив. І все своє коротке — ще коротке — життя тим і був зайнятий,