Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Глава 81. Тонка межа між правдою та вигадкою

Похитнувшись і ледве встоявши на ногах, п'ятий Повелитель зручніше перехопив косу та роззирнувся навкруги. Вцілілим людям явно було не до трійці некромантів, тому Васкаедр послідував за Суртазом. Той стрімко підлетів та схилився над Шид-Аттаром, простягнувши до нього скелетовану руку. Третій Повелитель так само нерухомо лежав на землі та виглядав непритомним, з носа текла кров. Таке подекуди бувало у світі Джерела. Васкаедр відчув надто добре знайому тривогу, хоч і усвідомлював — якби все було дійсно погано, то навряд чи Шид-Аттар ось так би розлежувався.

Інша справа — чому саме це сталося. Але п'ятий Повелитель волів тримати свої підозри при собі.

— Енергія раптом кудись зникла, — прошелестів Суртаз, так і не доторкнувшись до третього Повелителя.

— Я помітив, — саркастично зауважив п'ятий Повелитель. — От тільки тебе, схоже, чомусь не надто зачепило.

— Це не моїх рук справа. Мені немає сенсу шкодити комусь із нас, — сухо відповів ліч. — Я в той час якраз відновлював сили. А він, — скелетована рука вказала на непритомного Шид-Аттара, — щось чаклував, от і…

Оцінивши власні відчуття, Васкаедр дійшов висновку, що таке пояснення може виявитися цілком правдивим, адже сили поволі поверталися.

— Шиде? — тихо покликав він, опустившись на коліно поруч із нерухомим сур-тассом. — Підводься вже, я бачу, що ти при тямі.

— Все ж ти бачиш... — пробурчав Шид-Аттар, повільно розплющуючи очі. Кров на білій шкірі почала бліднути, наче випаровуючись. — Раптом мені просто відпочити захотілося, — продовжив третій Повелитель, підводячись на лікті. — А Суртаз — молодець, швидко зрозумів, що до чого...

Ліч лише похитав головою, після чого різко розвернувся та попрямував до людей, що лежали віддалік — деякі з них ще були живими та стогнали від болю. Васкаедр пирхнув та підвівся, після чого подав руку другові. Той прийняв допомогу і, скривившись, ривком став на ноги.

— Добряче головою приклався, — Шид-Аттар потер потилицю.

— Кажеш так, ніби це здатне тобі нашкодити, — пробурчав Васкаедр. — Нижче літати треба.

— Так краще видно, — третій Повелитель знизав плечима і скоса зиркнув на п'ятого, — ну і погодься, так я виглядав значно грізніше.

Ер'єт-тасс мученицьки закотив очі, але нічого не відповів, спостерігаючи за лічем, що мовчки перелітав від однієї людини до іншої, що стогнав до іншого. Ті, кому не пощастило вшануватися його уваги, швидко замовкали, але незабаром піднімалися та застигали на місці в очікуванні наказів кширр-тасса.

— Поки Суртаз при ділі, зазирнемо до селища? — запропонував Шид-Аттар і, не чекаючи відповіді, першим попрямував до брами.

***

Заграва, що спалахнула на заході, ставала все яскравішою, і ближче до опівночі простягнулася всією лінією горизонту — на південь, у напрямку столиці Імперії. Спостерігаючи за цим зловісним знаменням, Селар переходив від вікна до вікна обсерваторії. Йому вже повідомили, що химерне небесне явище не на жарт налякало його підданих, але паніки поки ще не було — ситуація знаходилась під контролем, та й небо над Сонцеградом залишалось чистим.

Від роздумів короля-мага відволік шелест квапливих кроків. Хтось наважився порушити його усамітнення.

— Мій король…

Очікувано. Старший радник. Вірно служив королю Сайресу, по-батьківськи тепло ставився до Сартімуса за років юності спадкоємця, а скорбота поважного мага за загиблим Сардуусом здавалася Селару значно щирішою за власну. Рідкісний випадок, коли ставлення до осіб королівської крові визначалося особистими якостями та щирою симпатією, а не холодним розрахунком і прагненням затриматися довше при троні.

– Я слухаю, — втомлено відгукнувся він.

– Мартіолус передав наказ від Імператриці.

— Що в ньому? — спитав Селар, хоч і пречудово знав, що почує у відповідь.

— Імператриця просить... — радник затнувся, — вимагає допомоги. Негайно.

— Демони... — король-маг озвучив тривожну здогадку, що займала думки багатьох магів, але ніхто не наважувався промовити її вголос.

— Так, неймовірне за масштабом вторгнення. Всі вони рухаються до столиці. Кого відправите?

Селар мовчав, розмірковуючи. Жахливий кінець або жах без кінця — сумнівний вибір. Його народу в будь-якому разі не судилося побачити світле майбутнє.

– Нікого, — врешті-решт відповів він.

— Перепрошую?.. — у голосі радника пролунало здивування.

— Я нікого не прирікатиму на це самогубство.

– Імператриця нам цього не пробачить.

– Я знаю. Я... — Селар сумно зітхнув, подумки нарікаючи на майже відсутні здібності Сайдеуса до пророкування. — Перед смертю батько розповів мені про найімовірніші варіанти можливого майбутнього.

— Смерть вашого батька — це непоправна втрата для всіх нас, — радник схилив голову, по-своєму зрозумівши це зітхання. — Ви поділитеся зі мною часткою його мудрості?

— Так. За його словами – все… дуже… погано, – король-маг говорив повільно, ретельно підбираючи слова. – І далі буде ще гірше. Можливо, саме картини цього жахливого майбутнього і довели мого брата до божевілля. Я не встиг у нього спитати. А сам їх побачити не можу, — досада, що пролунала в голосі Селара була абсолютно щирою. — Але поки що слова батька підтверджуються подіями, що наразі відбуваються. І якщо так триватиме й далі... Я хочу померти, захищаючи свою землю, а не чужу. І хто при цьому буде ворогом — Імперія чи демони — не так вже й важливо.

— Я вас зрозумів, мій король. Чи означає це, що мені варто розпорядитися про заклик до Сонцеграда всіх магів з навколишніх поселень?

— Так.

– І ще… – обережно почав радник. — Клятва великого Сайдеуса. Чи не вплине на зв'язок з Джерелом наша відмова у допомозі?

— Я не знаю, чим керувався мій премудрий предок, коли давав цю клятву, — почав Селар, що насправді чудово пам'ятав той необачливий договір, про який він вже стільки разів встиг пошкодувати.. — Найімовірніше, перша Імператриця просто скористалася моментом втоми й слабкості, через що мій славетний прадід і скоїв цю… дурницю, — посміхнувся король. Якби щось подібне сказав хтось інший, його би жорстоко покарали. — Мої предки були зв'язані цією клятвою по руках і ногах протягом півтори тисячі років. У них був сенс її дотримуватись, була надія на світле майбутнє для Сонцеграда та свого народу. У мене ж... цієї надії немає. А якщо так, — Селар повернув голову, вперше за всю розмову подивившись на свого співрозмовника, — хоча би насамкінець зроблю те, про що ми з братом завжди мріяли. Про що завжди мріяли всі маги.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍