Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Занадто дрібні елементи? Піском не накреслити? То масштаб треба збільшити! Ні, підніметься тільки об’єкт… Який? Той, на який стрілки вказують! Важко дочитати до кінця, а вже потім питати?

Що знову не так? Ворушиться і лікуватися не хоче? Ех, біда… Заклинання непритомності в іншому блокноті… краще придушити його трішечки, щоб не заважав, та й усе. Сам притих? Прекрасно! До речі, якщо він почав рухатися, то суглоби цілі. Сторінка три скасовується. Чи чотири? Ох, ви ж дипломований маг! Самі розберетеся!

Приблизно на цьому пункті Ів прочухалася настільки, щоб припинити стогнати: «Рано ви мене в небіжчиці записали! Всіх переживу!» і зайнятися здоров’ям своєї сестрички. Мела була насварена за всіма правилами: за необережність і ризик, за збиті в кров пальці, за зламану руку, за лежання на холодній землі, за брак головного убору і рукавиць, за неввічливе ставлення до старших… Навіть про її марнотратство («Сто п’ятдесят монет тій свинюці віддала! Хіба так роблять? З нього сотні вистачило б!») Ів не забула.

За мить чаклунка опинилася в кареті під купою ковдр. Гадаю, саме це найбільше допомогло Ведмедику вижити, бо його просто залікували б до смерті.

Незабаром тавеннський маг притягнув до нас змученого Ньельма і урочисто присягнувся, що і пальцем не торкався його ноги – той сам себе спробував лікувати і, як і у випадку з Мелою, зазнав невдачі.

Ів накинулася на чаклуна з Драконівського комітету. Виговорившись (в сенсі, пригадавши йому всі образи і перерахувавши прикрощі, що звалилися на них із сестрою з його вини), вона перейшла від псування нервів до турботи і витягла з-під сидінь чергову порцію ковдр.

Під час утеплення багатостраждальній нозі Ньельма дісталося як від дракона.

– Залиште мене в спокої! Краще свого кучера лікуйте, якщо так закортіло! – заволав врешті-решт він, навіки перекресливши можливість подружитися з Ів.

Тавеннський маг, виблискуючи самовдоволенням, якраз домалював дев’яту сторінку, коли повернулися надіслані столичною гільдією чаклуни. Вони без жалю запхали в карету недолікованого Ведмедика і почали прибирати залишки старого заклинання – очевидно, щоб жоден розумник не наколупав собі благословенного срібла задарма.

Нишпорка з нижчих чинів спостерігав за всією цією метушнею з кам’яним обличчям, потім зволив поцікавитися, чи не потрібно когось кудись відвезти. Не пощастило йому. Ів, витративши на магів із Рена весь запас загроз і прокльонів, поринула в скарги і сльози. Але ми нарешті покинули це прокляте місце.

Їдучи, я ризикнула виглянути у віконце повоза. Небо було чистим. У всіх сенсах – і хмари розвіялись, і блідо-блакитний дракончик зник. Але я не поспішала зітхати з полегшенням. Він мені не ввижався, це точно. Чи правильніше буде – він ввижався не тільки мені?

Я схилялася до думки, що…

Ох, та я не знала, до чого схилятися!