Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

15.2

 

***

– Люди – дуже ламкі істоти, – повчально пояснив мені гільдійський маг із Тавенни. Його імені я, як не старалася, не могла прочитати через бруд на начебто мідній пластині. – Ось ми колись ослицю з обриву зіштовхнули, то їй хоч би що. Якби її вовки не розірвали, досі бігала б. А люди… Ледве пальцем торкнеш, відразу кричать, мовляв, рятуйте, калічать.

«А ще люди можуть бути боягузами і робити геройські вчинки», – подумки додала я.

От як цей чоловік, що стукав зубами і зовсім недавно запевняв: дракони – не його справа. Адже він не хотів влазити в незрозумілі йому суперечки і збирався пересидіти в грязюці весь цей безлад. Мені пропонував приєднатися. Але коли побачив, як гине людина, не відвернувся.

Цей непоказний чаклун тремтів від однієї згадки про драконів, але кинувся у стрімкий крижаний потік, щоб витягнути Артана. І нехай він запевняв, нібито вода зовсім не холодна (в його рідному Заліссі в такій дітлахи купаються), я розуміла: те, що зробив тавеннський маг, можна назвати подвигом. Річ же не в холоді або швидкій течії. Маг відмінно плавав і не боявся морозу, але це не робило його вчинок менш значущим.

Скільки людей знають і вміють багато що, однак воліють не ризикувати? Взяти хоча б вищі гільдійські чини, які з’явилися тільки тоді, коли небезпека минула! Саме їм треба було забезпечувати безпеку міста, і саме вони трималися на відстані. А нездара чаклун, якого власна гільдія випхала віддуватися за всіх, пересилив страх. Страх не перед річкою або драконом, ні! Його зупиняв страх дії. І тепер маг розривався між гордістю і збентеженням. Збентеження явно переважало – цей чоловік не звик до похвали.

– Чого ви чекаєте? – поквапив мене тавеннський чаклун. – Ідіть по лікаря! Він на вигляд як мертвий!

Я припинила розчулюватися несподіваному благородству і звернула увагу на Ведмедика, розпластаного на клаптику вцілілої трави за пів кроку від пустки. Він дихав – це все, що я могла сказати про його стан. Ну, ще губами ворушив. І зіниці його на світло реагували. Пальці тремтіли…

– Лікаря покличте! – нагадав маг із мідною пластиною. – Милуватиметесь пізніше!

– Самі кличте! – огризнулась я. – Це ж ваша братія.

Він якось недобре посміхнувся:

– Мене вони не послухають. Хто я для них? Та ніхто. А таємну службу і в Рені поважають.

О так, тут вважали, що я маю стосунок до нишпорок… Розставляти все по своїх місцях не хотілося. Довелося йти домовлятись.

Столичні чаклуни послали мене до демонів прямим текстом. Вони аргументували відмову тим, що час – це гроші, а срібний пил – ще більші гроші. Мені не заплатити. Навіть очільник королівського розшуку Тавенни скаржився на дорожнечу, а я куди приперлася? Людину дракон покалічив, а це не зламаний ніс і не відірване вухо. Роботи багато. Успішний результат під сумнівом. Воно мені треба? Припустімо, треба. Тоді – десять монет як завдаток і ще п’ять після чаклунства. О, зараз немає, але у якоїсь Ів обов’язково знайдуться? Ось коли знайдуться, тоді й поговоримо.

Ренійські маги застрибнули в карету з гербом таємної служби і поїхали – вочевидь, рятувати князівські заощадження.

– Відмовили? – співчутливо вимовив чаклун із Тавенни. – Вони такі… Дуже прошені. Ех, якби я вмів… Слухайте, а то правда, що ваша знайома, – він заговорив тихіше, – та сама? Сотка?!

Погляд метнувся до Мели, що успішно прикидалася зламаною морською зіркою прямо в центрі срібних ліній уже згаслого заклинання.

– Угу. А її знайомий був у Драконівському комітеті. Он той, зі зламаною ногою. І що з того? Вони ж не допоможуть! – вигукнула я, не кажучи, що Ньельму не довірила б навіть скалку витягнути з пальця.

– Чому? – щиро здивувався гільдійський маг. – У мене руки працюють. Нехай пояснять, що й до чого, а я все намалюю і активую. Тут благословенного срібла стільки, що незначні похибки ні на що не вплинуть.

«А розмовляти з ними ти як плануєш? Некроманта покличеш? Він, мабуть, теж вимагатиме золото наперед», – яке щастя, що я навчилася не виголошувати кожну думку!

Наша чаклунка трохи повернула голову і щось пробурмотіла.

Від несподіванки я ледь не впала в Осинку, що поблискувала за моєю спиною.

– Вибачте, що? – ввічливо перепитав тавеннець.

– Блокнот у Ньельма, крейда у мене в кишені, – розбірливіше вимовила вона. – Але краще його не рухати. Можна використовувати пісок.

– А ти… – я проковтнула слово «жива».

– Відпочиваю.

– А-а-а…

У кишенях знатного чаклуна виявився не тільки знайомий мені блокнот, а й написана королівським секретарем книга. І ми взялися до справи.

Процес повернення Артана до стану, в якому він був би здатний знову діяти на нерви, зайняв чимало часу і десять відер піску. На мій подив, Зарлат подбав про те, щоб прислати на пустир сухий одяг і карету Чижа – ту саму, з грубкою і теплими ковдрами. Поки тавеннський маг розбирався з малюванням, я насолоджувалася відпочинком і раділа, що у мене немає здібностей до магії. Як же його, бідолаху, діставала наша чаклунка!

Навіщо перевіряти, які внутрішні органи пошкоджені? Благословенного срібла вистачає! Всі поспіль лікувати потрібно! З п’ятої по сімнадцяту сторінку – що там складного? А, в заклинанні з сьомої сторінки лінії мають йти під пацієнтом? Ну і в чому проблема? Про левітацію написано десь у кінці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍