Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

просто нігіліст, а чи другий найбільший ідеаліст, який тільки

траплявся мені в житті.

— У ньому вмістилися б вони обидва.

— Можливо, — погодилася Наомі. А за мить запитала: — А з

вами все гаразд?

— Зі мною? Я в чудовому стані.

— Ви певні? Бо ви сидите на кораблі, орбіта якого все

знижується, а той чоловік, кого ви шануєте, мов батька рідного, щойно признався вам, що готується до смерті.

— Ні, не шаную я його, мов рідного батька! — заперечив

Гевлок.

— Ну добре.

— Він має якийсь план. Я певен: він виношує якийсь план.

— Усім нам померти — ось його план! — заперечила Наомі.

За нульової гравітації сльози не скочуються й не падають, а

скупчуються. Ось вони так залили йому очі, що все, хоч би на що

він глянув, здавалося покритим водою. Все мов затонуло. Утер ті

сльози рукавом, але все одно там лишилось забагато вологи, що

пересягала за межі лінз: крихітні хвильки потрясали ті стінки.

Мало не цілу хвилину потратив Гевлок, аби знов узяти своє

дихання під контроль.

— Ну, це тебе, либонь, неабияк потішило, — мовив він із

гіркотою в голосі.

— Ні, — мовила вона. — Та коли б ви підкинули мені ще яку

хустинку, я б її залюбки взяла. Цей однострій не вбирає вологи.

Гевлок придивився до полонянки, а в неї очі аж блищали, залиті слізьми. Мить повагавшись, він відв’язався, схопив

крихітне, спресоване кружальце рушничка й поковзом послав до

неї. Просунув те кружальце поміж ґрат, і вона притисла його до

очей, і той спресований рушничок потьмянів від очної вологи, помалу розбух та й розгорнувся.

— Я боюсь — до чортиків! — признався Гевлок.

— І я.

— Я не хочу помирати.

— Ані я того не хочу.

— Нашому Мертрі байдуже, що ми помрем.

— Таки так, — мовила Наомі. — Йому байдуже.

Слова

тислися

йому

назовні,

переповнюючи

горло.

Подумалося: це ж він знову заплаче. Як же він стомився.

Задовго довелося працювати під завеликим стресом. Він стає

слабким емоційно. Сентиментально-плаксивим. А клубок у горлі

ніяк не розсотувався.

— Думається мені, — сказав він, виборюючи кожне слово, кожен його склад, — що я підписав не той, що мені треба, контракт.

— Зробіть кращий вибір наступного разу.

— Наступного разу…

Вона просунула свої пальці поміж ґратами, а він ніжно стис її

пучку своїми пальцями, великим і вказівцем. Якусь довгу хвилю

вони плавали разом: ув’язнена та її тюремник, поясанка й

землянин, найнятий працівник корпорації та диверсантка з

оонівської місії. Але всі ці відмінності начебто вже перестали

важити стільки, скільки важили досі.

Розділ тридцять сьомий. Елві

Ідані, й їх аналізи безладним гамузом поверталися назад: котрі

з експертних систем «Ізраеля», а котрі — з кехівських робочих

груп Місяця, Землі й Ганімеда. Там годі було вишукати якесь

узагальнення, бодай який синтез, чітко сформульований

підсумок виявленого. Натомість — самі лише припущення й

спекуляції, та ще пропозиції провести якісь точніші тести — з

котрих лиш деякі можна було приблизно здійснити на

обладнанні, що вона мала напохваті, — й зробити нові аналізи

даних. Поміж медичними повідомленнями Лусії про перші

випадки захворювання серед поселенців та післяпотопними

спостереженнями Елві назбиралося стільки інформації, що з неї

можна було вибудувати тисячу теорій, але її недосить було для

хоч би яких реальних висновків. А Елві очолювала місцеву

робочу групу, будучи єдиною на всесвіт особою, що мала доступ

до тестованих суб’єктів та свіжої інформації.

Ті смертослизи виявилися відносно простими. Токсичним

складником було там складне вуглецеве кільце в азотній

упаковці, поверхово спорідненій з тетродотоксином, але то була

радше частина слимакової системи пересування, а не засіб його

боротьби з якимись хижаками-слимакоїдами. Як саме

потрапляв цей токсин у кров людини — це й досі лишалось

загадкою, хоча той слиз містив шість р-хіральних елементів, про

докладне вивчення