Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

шелестючими звуками, що долинали з клітки, поки бранка

скидала брудний однострій, купалась і перевдягалась у свіже. А

таки її правда. Щити приватності на клітках не затримували і

найтихіших шерехів. Він зазирнув у список вхідної інфо. Ще

п’ятдесят сім прохань прокоментувати події, і ні з ким із тих

заявників говорити йому не хотілось. То й знов розіслав їм усім

свою стандартну відповідь-заготовку.

Він заплющив очі, намагаючись виснувати з того, наскільки

йому комфортно так їх тримати, чи зміг би він заснути. Це так

наразі йому подумалось, але, відколи повимикалися реактори, легше було пофантазувати на тему відпочинку, аніж відпочити

по-справжньому.

Зацвірчав його монітор. Мертрі добивається. Ну, то хай

відбудеться зв’язок.

Чоловік, що з’явився на екрані, був ніби й той, котрого знав

Гевлок, і ніби й якийсь інший. Обличчя Мертрі й раніше не дуже

було жиром підбите, але на цей момент шеф кехівської безпеки

зробився просто худющий. Де й ділося сталеве фокусування

начальницьких очей, і лише за кілька секунд Гевлок збагнув: це

тому, що Мертрі навіть не намагається бачити свого

співрозмовника.

— Це ти на зв’язку, Гевлоку?

— Так, сер. Як воно там, долі, сер?

— Та могло б і краще бути, — відказав Мертрі. — Дай мені

точний звіт про час скидання вантажу.

— О, ця справа посувається добре. Все має бути спаковане й

готове до скиду за… ну, десь за шість годин із копійками.

— Гаразд.

— А що, сер, не дійшли до вас мої застороги щодо безпекової

групи? Чи не слід продіагностувати їх?

— Я їх отримую, а вчитати не можу, — відповів Мертрі. Тон

його мови був розважливо спокійний, от ніби й не признався він

тільки-но, що втрачає зір. — Тож коли впораєте цей скид, я хочу

дати на наступний скид нову пріоритетність.

— Звісно.

— Тут, на поверхні, нам треба звести якийсь напівпостійний

прихисток. Дизайн має бути настільки простий, щоб ми зуміли

стулити його докупи, якщо навіть не могтимемо досить добре

бачити, що ми робимо. Хай воно буде досить стійке, щоб

вистояло… ну, хай йому всячина, від двох до чотирьох років, за

моїми припущеннями. Попорпайся по складських закамарках.

Як не знайдеться на борту нічого такого, що відповідало б цьому

замовленню, пошліть запит у штаб-квартиру, що вони там

мають, але я не хотів би пропускати забагато зручних для

скидання вікон. Я ж не певен, як довго ці люди, що опинилися

внизу, ще спроможні будуть працювати.

— А які вам потрібні розміри?

— Байдуже які. Аби швидше поставити й щоб чимдовше

вистояло.

Гевлок насупився. У клітці його полонянки було тихо, як у вусі: анішелесь. Що, коли вона підслуховує? Либонь, і справді? Хоча, яке, зрештою, це має значення?

— А чи маю я шукати щось особливо функціональне?

Мертрі похитав головою. На мить його зір таки пробився в

камеру, а тоді й відпустив її.

— Якщо ніхто з цієї експедиції не виживе, я хочу, хай йому

абищо, бути певним, що, коли приб’ється сюди наступна хвиля, тут чекатиме на них щось із дахом над головою, а на споруді тій

буде написано: «КЕХ».

— Щоб застовпити за нами — щоб там маяв наш прапор, сер?

— Я дивлюся на це як на позицію мінімального відступу, —

сказав Мертрі. — Спроможешся ти це зладнати?

— Спроможусь.

— Молодчина. Я буду в контакті з тобою.

— А чи не потрібне вам ще щось там, долі?

— Ні, — відказав Мертрі. — Мені б сюди хтозна-скільки всякої

всячини, але ти пристав мені отой прихисток чимшвидше, аби

ми його стулили, а потім давай уже й все інше, що нам тут треба.

І зв’язок урвався. Гевлок тільки тихо свиснув крізь зуби. Щит

приватності на клітці Наомі впав.

— Агей! — мовив він.

— План вашого боса — це поставити таку повітку, яка була б

досить міцна, щоб достояти до того моменту, коли примчить

сюди наступний гурт пришелепків-смертників, і стати для них

могильним каменем! От уже