Еммі Берн - Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн

Паша 

— Доманський, на хіба тобі це треба? – сміючись запитує Левицький. Чорт, схоже розмова ні до чого не приведе.

— Я готовий заплатити у два рази більше, ніж він тобі винен, а ти забудеш про його доньку – поки ще спокійно промовляю, відчуваючи як всередині наростає злість.

— Яку з них? У нього дві є, знаєш я людина терпляча, можу декілька років почекати – ледь стримую себе, він дійсно хворий виродок.

— Обох забудь – стальним тоном промовляю.

— Так не піде, хочу 50% акцій, твоєї компанії – це що жарт такий? Він блять серйозно зараз?

— А зірочку з неба? Ти не орхренів Левицький? – вже не стримую себе, гарчу мов звір.

— Або так, або ж твою Мілу будуть трахати всі хто захоче, і ти не зможеш нічого вдіяти. Даю тобі два дні на роздуми, я зможу її у тебе забрати, або ж ти трохи поділишся – виродок йде, залишаючи мене обдумувати план дій.

До вечора, я так й просидів за документами, та з голови не виходила Міла. Чорт. Я знаю єдиний спосіб, та вона на нього точно не піде. Наливаю собі стакан віскі, потрібно трохи розслабитися. Заплющую очі, та бачу її оголену переді мною. Вона прекрасна, хоч й дочка мого ворога, я б навіть сказав батькового. Мені завжди було байдуже на цю безглузду ворожнечу, але я підтримував свою сім'ю.

Декілька хвилин, я просто сидів під домом. Із спокійного тихого місця він перетворився на божевільню, але з одного боку мені це подобається.

Міла

Луна довго не повертається із школи, вже три години як вона повинна була бути вдома. Ще й знову на дзвінки не відповідає, хоч би все було добре. Цікаво як там пройшла розмова із Левицьким, вони змогли домовитись? Та дзвонити, щоб запитати не збираюсь. Це вчора я дала слабину, та повелась на його очі, але більше такого не повториться.

19:39, а її досі не має вдома, охорони що її супроводжує також. Хоч це трохи заспокоює мене, нарешті двері відчиняються та на порозі з'являється зла Луна, та не менш злі охоронці.

— Ви не маєте права мене тут тримати. Я хочу до батька. – кричить сестра, я швидко підхожу до неї.

— Луна, сонце що сталось? – страх, що батько міг їй щось сказати полонить мій розум.

— Я тобі більше не сестра. Ти зрадниця. Хвойда яка зв'язалась із ворогом нашої сім'ї. Осоромила нас перед цілим містом, я не хочу тебе більше знати. Ти брехуха, з самого початку ти брехала, так що скажи їм нехай відвезуть мене додому – стільки огиди та ненависті у її словах, я ледь стримуюсь, щоб не розплакатись.

— Відвезіть її. Я поки зберу речі, їх також пізніше заберете – не дивлюсь на сестру, її слова дуже сильно мене поранили.

Швидко заходжу у її кімнату, та починаю збирати всі речі. Відчай полонить моє серце, я не стримую себе більше, коли чую як машина покидає територію. Закриваю лице руками та просто плачу. Тремтячими руками, я заставляю себе зібрати усі речі, нічого не залишу. Не хоче мене бачити, нехай. Колись ми з нею поговоримо, вона мене зрозуміє. Цікаво що їй батько наговорив, хоча я й сама знаю що.

Поки зносила сумки, ледь руки не відвалилась. Я стримувала себе, щоб не побігти за нею, та це б означало потрапити у руки монстра Левицького. З думок мене вириває поява Доманського.

— Що відбувається? – з роздратуванням запитує, а у мене мов щось всередині розривається.

— А ти не бачиш? Сестра назвавши мене хвойдою та зрадницею, поїхала до дому – кричу, мені важко стриматись.

— Міло, ми ти повинна вийти за мене заміж – не можу стримати істеричний сміх, він зараз серйозно це?

— І на коли плануємо весілля? Скільки гостей запросимо? А знаєш, я подумала хто ідеально підходить на роль свідка.. Левицький – б'ю руками по дивані, моя злість стає все сильніше. Сьогодні всі сказились?

— Завтра. Наше весілля буде завтра. На ньому буде присутнє СМІ, так що поводься добре – він що дійсно серйозно зараз?

— Доманський, жарт затягнувся. Ніякого весілля не буде – шиплю, та з викликом дивлюсь в його очі.

— Починай вибирати сукню зайченя – він просто йде геть, мене настільки злить його самовпевненість.

— Ти куди зібрався? Ми не договорили. У нас було угода, а це божевілля – кричу, та схоже йому байдуже.

— А ти сказала, що зробиш усе що я захочу. Так що обирай сукню, часу залишилось вже зовсім мало – Павло цілує мене в носик, та йде геть.

Це взагалі що було? Яке весілля? Я просиділа у вітальні декілька годин, так і не зрозумівши що відбувається.

— Довго будеш тут сидіти? – я аж підскочила від несподіванки.

— А що? Я тепер на це повинна питати дозволу? – шиплю, мені образливо та боляче.

— Міло, у мене не вийшло домовитись. Єдиним варіантом убезпечити тебе, буде наше весілля – Паша хотів доторкнутись до мене, але я не дозволила.

—Чому це єдиний вихід? Хочеш позлити мого батька, а що Емілія Сіховська, одружилась із конкурентом та ворогом сім'ї

– Міло, мені байдуже на цей момент чия ти донька. Толку від цього ніякого, у тебе нічого і так не має. Послухай це весілля у першу чергу потрібне тобі. Я даю тобі 10 хвилин, або ти погоджуєшся та стаєш моєю, або ж ти сама знаєш що буде – холодно промовляє, та знову йде геть.

Я повинна вирішити свою долю за 10 хвилин? Та схоже це реально єдиний вихід. Втікати не варіант, у мене немає стільки коштів, щоб сховатись. Я просиділа ще декілька хвилин, та пішла у його спальню. У середині утворилась пустота, моя маленька дівчинка від мене відвернулася, та я повинна вийти заміж, щоб урятуватись.

— Яке твоє рішення? – дивлюсь на нього, та не розумію що відчую. Не так я планувала своє весілля.

— Я згідна – тихо промовляю, та йду у кімнату Луни.

Мені потрібно побути самій, зрозуміти та прийняти реальність. Я стану Доманською, назавжди викреслю себе із сім'ї. Не помічаю як засинаю, крізь сон я відчуваю міцні обійми. Приємний запах, дарує мені відчуття спокою та захисту. На ранок я розумію, що це був не сон, ми дійсно спали обійнявшись.

— Я не збираюсь ображати тебе Міло