Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Йордану до Святої

Землі, й Аравії і меж Єгипту.

У вхід, що відгороджений від Ночі,

Мов дамбою від океанських хвиль,

Заглянув Сатана, неквапно ставши

На долішню приступку в тій драбині,

Що до Небес здіймалась прямовисно, —

Заглянув зачудовано. Внизу

Виднівся Всесвіт. Мов першопроходець,

Що манівцями темними блукавши

Глухої ночі, на світанку вийшов

На край гірського кряжу, й перед ним

Простерлася країна благодатна,

Ніким не звідана, чи пишне місто

Багатолюдне, з вежами, шпилями

Іскристими у позолоті Сонця

На Сході. Здивувався Сатана

(Хоч сам недавно був на Небесах),

Уздрівши Світу нашого дива.

І розпалила в ньому люту заздрість

Іще не бачена чудна краса.

Її він озирає із висот

Надзоряних, над днями і ночами,

І скупченнями зір – від Рівноваги

До Волохатого та Андромеди

Ген-ген над Атлантичними морями

Й від Полюса до Полюса. І враз

Пірнає стрімголов у верхні сфери

Усесвіту, холодно-кришталеві;

Спірально креслить путь поміж зірками

Неізчислимими здаля, хоч близько

Вони здаються цілими світами

Чи, може, островами, де буяють

Сади міфічні Гесперид, поля

Хвилясті чи багатоцвітні луки, —

Щасливі острови! Хто там живе,

Не дізнавався Сатана, бо Сонце

Його приваблювало золоте.

Тож до Світила він помчав крізь сфери

Спокійні – вгору? вниз? – сказати важко.

Чи нерухоме Сонце, чи у русі —

Хто зна? Славетніше над всі планети,

Воно їм світить, і за те вони

Здаля уклінно б’ють йому поклони,

Танцюючи. 3 тих танців і поклонів

Ми лік ведемо місяцям, рокам.

Чи, може, магнетична дія Сонця

Пройма все наскрізь і ласкаво гріє

Незримим променем? – теж не відомо…

Ступив на Сонце Сатана, мов цятка,

Що мудрі астрономи в телескопах

Не бачитимуть. Місце, де він став,

Яскраве несказанно, порівняти

Нема з чим на Землі. Не металічне

І не мінеральне, а сліпучий сплав:

Коли метал – то золото і срібло;

Як мінерал – карбункул, хризоліт,

Рубін, топаз та інші – всі дванадцять

Ряхтливих самоцвітів, що вкрашали

Нагрудник ритуальний Аарона,

А ще до того й філософський камінь,

Омріяний та шуканий намарно

Алхіміками, – хоч вони й навчились

Живеє срібло сковувать та з моря

Мінливого Протея викликати:

Замкнувши води в перегінний куб,

Уловлюють таємну їхню сутність.

Отож не диво, що на Сонці простір

Весь дихає живлющим еліксиром

І ріки золотом рідким течуть,

Бо Сонце – хіміків усіх владика.

Воно й здаля поглянувши на Землю,

Наснажує їй чорний грунт і води

Буянням щедро-різнокольоровим.

Там опинився Сатана. Незмигно

Обводив оком осяйні простори,

Відкриті зорові широко. Світло

Там перепон не знає, і нема

Там тіней, як немає їх у нас

Опівдні на Екваторі спекотнім,

А зір вигострює різка прозорість,

Прояснюючи відстані найдальші.

На обрії побачив Сатана

Величну постать Ангела – того,

Що потім Іоан-Апостол бачив

На Сонці. Ангел задививсь у даль

Ген попереду Демона. Світився

Круг голови його небесний Німб,

Мов золота тіара; за плечима

Розмаялось у променях волосся

Позаду крил гігантських. Він стояв

Немовби на сторожі чи в задумі,

Глибоко зосереджений. Злий Дух

Враз стрепенувсь від радощів: (от хто

Покаже шлях у Рай до тих Людей

Щасливих!). От коли його мандрівці

Прийде кінець жаданий, от коли

Почнеться людське горе. Сатана,

Аби, уникши небезпек, скоріш

Дійти мети, перемінив свій вигляд:

Подобу ангелочка він прийняв,

Що на обличчі юну соромливість,

А в постаті тендітній вірний послух

Виказує – перевертень фальшивий!

З-під діадеми кучерики світлі

Вилися коло ніжних скроней; крила

Ряхтіли в різнобарвних переливах

Та в іскрах золотих; і туніка легка,

Вперезана до льоту, і в руці

Кілочок срібний. Чемно підійшов

До Ангела величного, і той

Сяйнув лицем до нього. Сатана

Впізнав у вартовому Уриїла —

Одного із Архангелів семи,

Наближених до Божого Престолу.

Вони, як очі Бога, озирають

Простори Піднебесся, Всесвіт, Землю,

Напоготові виконать накази

Творцеві скрізь: у піщаних пустелях

Чи у морях глибоких. Сатана

Озвався перший: «Світлий Уриїле,

Найближчий до Господньої Оселі,

Ти сповіщаєш Божу волю. Слава

Твоя й сюди сягає – Посланця

Високого, бо ти, мов Боже око,

Сюди навідуєшся оглядати

Новосотворений сферичний світ.

О, як же невимовно я хотів би

Оглянути сей дивовижний витвір,

А над усе – побачити Людей,

Його улюблених найменших діток,

Задля яких се диво виростало.

Тож полишивши херувимські хори,

Я аж сюди домандрував! Пресвітлий

Архангеле! Благаю: розкажи,

У котрій з сих величних сфер є дім

Людський? Чи, може, сталої домівки

Не мають люди і вона є скрізь

У сих дивах? То чи не зміг би я

Нехай здаля, хоч би краєчком ока,

Коли не можна зблизька, подивитись

У захваті на ті чудні істоти,

Що їм Великий наш Творець ласкаво

Дарує свій прекрасний новотвір.

Поглянувши, ми воздамо належну

Хвалу Створителю, що справедливо

В безодню Пекла кинув ворогів

Отих збунтованих і рівновагу

Поновлює, вирощуючи тут

Вірніших слуг собі. Шляхи Господні —

Премудрі скрізь». Так сатанинську злобу

Улесне лицемірство приховало —

Приховує і досі між людьми

І духами, – така вже Божа воля

На Небесах і на Землі, де пильність

Біля порога розуму дрімає:

Хоч бачить лжу, а вірить простоті

І видимість добра вважа добром.

Отак і Уриїл – правитель Сонця,

Хоч був найгострозорішим на Небі,

Пекельному повірив брехунові

Й великодушно відповів: «Прекрасний

Мій побратиме! Славити Творця,

Спостерігаючи Його творіння, —

Се не зухвальство, а скоріш заслуга,

Не варта осуду. Проте в пориві,

Котрий завів тебе сюди самого

Побачити на власні очі те,