Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Елін тобі не подобається, так? — спитав Страйк, переводячи розмову на ворожу територію просто для сміху. Ільзу він знав тридцять років, тож рум’янцю і заперечень цілком чекав.

— Та подобається... ну, я просто її не знаю, але вона така... Головне, що ти задоволений, більше нічого не треба.

Страйк думав, що цього буде досить, щоб Ільза забула про Робін (вона не єдина з його друзів казала: от ви з Робін так добре ладнаєте, то, може... а ти не думав, що...). Але Ільзу не так просто було віднадити від обраної стежки.

— Робін відклала весілля, так? А вони вже призначили нову...

— Так,— відповів Страйк.— Друге липня. Вона взяла додаткові вихідні, щоб поїхати додому в Йоркшир, бо треба... що там роблять до весілля? Повернеться у вівторок.

Дивна річ, а Страйк підтримав Метью, який наполягав, щоб Робін взяла вихідні у п’ятницю й понеділок. Йому спокійніше було знати, що Робін буде за двісті п’ятдесят миль від Лондона, з родиною. Робін страшенно розчарувалася, що не зможе прийти до «Старої синьої колодки» в Шордичі на зустріч з Вордлом, але Страйк ніби помітив у її поведінці й тінь полегшення.

Ільза наче засмутилася від новини, що Робін вийде за бозна-кого замість Страйка, та не встигла вона нічого сказати, як у нього в кишені завібрував мобільний. Дзвонив Грем Гардакр, давній колега за відділом спеціальних розслідувань.

— Вибачте,— сказав Страйк до Ніка й Ільзи, відставив тарілку і підвівся,— треба прийняти, це важливо... Гарді!

— Можеш говорити, Оґі? — спитав Гардакр; Страйк якраз прямував до дверей з будинку.

— Тепер можу,— відповів Страйк, за три кроки подолавши невеликий палісадник і виходячи на вулицю, щоб прогулятися і покурити.— Щось знайшов для мене?

— Правду кажучи,— нервовим тоном відповів Гардакр,— було б дуже до речі, якби ти сам приїхав і подивився, друже. У мене тут не ворент-офіцер, а суцільний головний біль. Не поладнали ми з нею. Якщо я почну відсилати інформацію, а вона пронюхає...

— А якщо я приїду?

— То зайдеш рано-вранці, а я лишу все на комп’ютері. Ну знаєш, виявлю халатність і не згорну файли.

Гардакр уже ділився зі Страйком відомостями, які, власне, не мав права розголошувати. Його щойно перевели до секції 35; Страйк не здивувався, що приятель не хоче ризикувати своїм становищем.

Детектив перейшов дорогу, сів на низенький кам’яний парканчик будинку навпроти, запалив цигарку і спитав:

— А воно варте того, щоб їхати аж до Шотландії?

— Залежить від того, що саме тобі треба.

— Давні адреси, родичі... інформація про медичні та психіатричні огляди теж не завадить. Брокбенк пішов у відставку за інвалідністю коли — у 2003-му?

— Саме так,— відповів Гардакр.

Якийсь гамір позаду змусив Страйка підвестися і озирнутися: власник паркану, на якому він сидів, викидав сміття. Це був маленький чоловічок років шістдесятьох, і при світлі вуличного ліхтаря Страйк розгледів, як роздратований вираз на його обличчі перетворюється на ввічливу усмішку: чоловік побачив Страйкові габарити. Детектив пішов геть, проминаючи здвоєні будинки; дерева в садках і живоплоти тріпотіли на весінньому вітерці. Скоро тут розвішають оздоби на честь весілля чергової пари. Невдовзі по тому вийде заміж і Робін.

— Гадаю, що про Лейнга ти небагато знайшов,— мовив Страйк з тінню питання в голосі. Армійська кар’єра шотландця була коротша за Брокбенкову.

— Ні... Але, Боже, що за персонаж! — відповів Гардакр.

— Куди його спрямували після Ґласгаузу?

То була військова в’язниця у Колчестері, через яку проходили всі в’язні-військовослужбовці, яких далі розподіляли по цивільних тюрмах.

— До В’язниці її величності «Елмлі». Після того про нього немає відомостей; доведеться звернутися до служби нагляду за достроково звільненими.

— Так,— погодився Страйк, випускаючи дим у зоряне небо. Вони з Гардакром розуміли, що Страйк уже не поліціянт і має не більше доступу до даних служби нагляду, ніж будь-який інший цивільний.— Звідки саме в Шотландії він походить, Гарді?

— З Мелроуза. Коли вступав до армії, вказав найближчою родичкою матір — я дивився.

— Мелроуз,— задумливо повторив Страйк.

Подумав про двох клієнтів, які ще лишалися: грошовитого дурня, який ловив кайф від спроб довести, що є рогоносцем, і багатої дружини й матері, яка платила Страйкові за докази того, що колишній чоловік переслідує їхніх синів. Батько був у Чикаго, а за Платиною можна було спокійно не ходити цілу добу.

Звісно, була вірогідність, що ніхто з тих чоловіків не має стосунку до ноги і Страйк усе собі надумав.

«Врожай і рук, і ніг...»

— Чи далеко до Мелроуза від Единбурга?

— Десь година чи півтори машиною.

Страйк викинув цигарку в канаву.

— Гарді, я приїду недільним нічним, зранку зазирну до офісу, а тоді поїду до Мелроуза — дізнаюся, чи не повернувся Лейнг до рідні й чи не знають вони, де він.

— Непоганий план. Заберу тебе з вокзалу, якщо попередиш, Оґі. Власне,— Гардакр налаштовувався на щедрий вчинок,— якщо це всього на один день, можу позичити тобі машину.

Страйк не одразу повернувся до цікавих друзів і холодного каррі. Закуривши знову, він поблукав туди-сюди вулицею, міркуючи. Тоді згадав, що в неділю ввечері має йти з Елін на концерт у Саутбенк-центрі. Вона хотіла прищепити Страйкові любов до класичної музики, хоча той навіть не вдавав бодай слабенького інтересу. Страйк глянув на годинник. Уже пізно дзвонити і казати, що не вийде; треба не забути це зробити завтра.

Повернувшись до будинку, він раптом подумав про Робін. Та дуже мало говорила про весілля, до якого лишалося всього два з половиною місяці. Тільки коли сказала Вордлу, що замовила доставку одноразових камер на весілля до офісу, Страйк згадав, що скоро Робін стане місіс Метью Канліфф.

«Час ще є»,— подумав Страйк. Час для чого — не уточнював, навіть сам для себе.