Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

Я провів декілька уроків німецької, коли вчителька ботаніки запропонувала помінятись — їй, мовляв, важко. Після обміну вона попросила мене допомогти підготуватись до першого уроку в 5-му класі: «У вас уже ж є досвід». Я прийшов до неї додому, вона поставила на стіл вино, і, попиваючи його, ми почали готуватись до уроку. Виявилось, що німецьку вона вивчала в школі, в інституті вчила англійську і в результаті не знає ні тієї, ні іншої.

Мене душив сміх: з абетки вона знала тільки о, а, е, і. Нарешті вона нашими літерами написала в підручнику німецькі слова, а під ними — переклад.

Анекдоти мені завжди подобались, і тому я попросив дозволу побути на уроці. Вона дозволила.

На уроці я сів за парту з найбільш хуліганистим хлопцем. Вчителька почала читати текст. Помилка за помилкою. Кращі учні (вони ж одну чверть вчились-в Алли Михайлівни і знали німецьку мову в межах того, що вивчалось) почали виправляти. Потім урок почав перетворюватись у цькування вчительки — найгірші учні виправляли її як хотіли.

Хуліган поруч зі мною тицьнув мене під бік (вони зі мною не дуже церемонились) і проказав: «Та ж вона нічого не знає». Я подивився на нього суворим, «педагогічним» поглядом, але педагогічно відповісти не зміг.

Я очікував, що після такого уроку вона віддасть мені німецьку мову. Але куди там! На перерві вона запитала в мене: «Ну, як?» Я остовпів від такого незворушного нахабства і пролепетав: «Та нічого, як на перший раз. Ось тільки незручно, що учні поправляють вчителя». — «Що ж мені робити?» Я, повагавшись, відповів: «А ви скажіть їм, що ви навмисне робите помилки для того, щоб перевірити їхні знання».

Наступного тижня до мене на перерві підійшли п’ятикласники й хором повідомили: «Леоніде Івановичу, знаєте, що вона придумала? Хитрюща яка!» І вони розповіли мені про її «хитрощі».

Наприкінці навчального року вона дала учням річну контрольну роботу — диктант, який мала відіслати в районний відділ народної освіти. Директор попросив мене допомогти їй перевірити диктант (думаю, що він здогадувався про те, що діється з успішністю). Я сів поруч з нею і почав перевіряти зошити. Це було щось страхітливе. У кожному великому слові дві-три помилки. І безліч помилок у найкращих учнів — ознака того, що це помилки вчителя. Наприклад, усі іменники писались з маленької літери.

Підійшов директор, і я пояснив йому ситуацію. Вихід він за якийсь час знайшов: «Ви виправляйте помилки червоним чорнилом, а ви — синім». Ми послухались його поради. Але відсилати такий диктант в район не можна. Вона дала цей самий диктант вдруге. Підозрюю, що вона написала його на дошці, а учні списали (про такі диктанти в деяких школах я чув). У всякому випадку, до мене вона більше не зверталась.

Може постати питання: як я міг піти на те, щоб підробити диктант, почавши з протесту проти завищення оцінок?

Минув цілий навчальний рік, я придивився до стану речей у школі, до директора. Я переконався в тому, що директор не дуже вже й винний. Ми, наприклад, вимагали вигнати з класу двох дорослих учнів, бо вони розбещують інших. У класі залишилось би 9 осіб. Як нам пояснили, у такому випадку клас би закрили. А після цього закрили б школу. Учням довелось би ходити в сусідню школу, за 10 км від нашого села, як ходили учні 7–10 класів. Колгосп відмовляється виділяти машини для того, щоб возити дітей. По дорозі учні курять, б’ються, часто зовсім не доходять до школи. Для малюків 1–6 класів все це було дуже погано. Якби оцінки ставились правильно, то нас усіх розігнали б за погану успішність, прийшли б такі самі погані вчителі й нічого не змінилось би. Сам директор смертельно нудьгує на своїй роботі, у нього вже давно немає ілюзій щодо того, що він може щось змінити. Джерело засобів для забезпечення родини — це, насамперед, власний город. Його пияцтво — спроба втекти від безрадісного й беззмістовного життя.

Треба міняти не директора, а всю систему освіти, що ґрунтується на демагогії, окозамилюванні, процентоманії і т. д. Освітню систему не можна змінити, якщо не змінити всього суспільства. Але я тоді не бачив людей, які боролись би за те, щоб змінити суспільство. Я вибрав для себе інший шлях — шлях у науку, філософію, мистецтво. Я розумів, що це втеча, але не бачив іншого виходу, виходу хоча б особистісного. Вирішив повернутися в університет. Я все більше відчував, що мені не вистачає освіти, що занадто вузько розумію мистецтво, філософію і таке інше.

Після того як поїхала Алла Михайлівна, стало зовсім нестерпно. Школа займала дві-три години на день, півгодини — підготовка до уроків. Книжок майже немає (на 25 рублів багато їх не купиш). Розмовляти ні з ким.

Я потоваришував зі шкільним сторожем, колишнім вчителем арифметики. Це був зовсім неосвічений дідусь. Але з ним хоч про щось можна було поговорити. Він розповідав про довоєнне життя, про війну, любив поміркувати про любов і смерть.

Потім я познайомився з десятикласником. Ми потоваришували, бо того цікавило дуже багато питань. Знань у нього було мало, зате він залюбки слухав мене і навіть починав сперечатись. Я розповідав йому про вищу математику, філософію, телепатію, літературу, навчав різноманітних ігор. Вся його родина, і він також, хворіли на туберкульоз легень. Він товаришував з моєю ученицею з 6-го класу, 19-річною дівчиною. Через туберкульоз вона не могла вчитись систематично. Ми збирались у неї вдома і цілі вечори проводили, граючи в ігри або щось розповідаючи.

Я порадив їй, самій швидкісним методом вивчити предмети за 7-й клас і скласти екзамени у сусідній школі, щоб з нового навчального року вступити в технікум. Почав диктувати їй тексти з російської мови. Спочатку вона робила по двадцять помилок, потім по дві-три помилки. Підготував її також з алгебри й геометрії. Всі іспити вона склала на «добре».

Навесні у колгосп приїхали молоді спеціалісти — зоотехнік і агроном. Вони збирались після роботи дуже стомлені й обдумували грандіозні плани реформування колгоспу. Я заздрив їхній втомі й планам. Вони підсміювались з моєї безпорадності в школі. Тоді саме йшов фільм «Колеги» за книгою Василя Аксьонова. У цьому фільмі молоді спеціалісти стикаються з усілякими перешкодами, але мужньо їх долають. Мої нові друзі, посилаючись на цей фільм, присоромлювали мене за те, що я намірився тікати з села. Було соромно, але сил залишатись у селі вже не було.

Через