Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Потьма.

Сонце тут нагадує місячну пляму

У Москві на пересилці нас тримали з тиждень, а потім відправили на Схід. Вивели зі “столипіна” на невеличкій мордовській станції Потьма. Земля суціль вкрита снігом. Небо сіре. Хмар немає, а якась висока безпросвітна сірість. Сонце пробивалося крізь цю густу пелену блідим сяйвом. І дарма що був полудень, ця пляма сонця, що нагадувала місяць, стояла дуже близько до горизонту. “Куди ж нас завезли, — подумалося, — що так низько сонце?”

— Узяти речі! — скомандував начальник конвою.

У оточенні солдатів і одного собаки ми пішли до невеличкої барачного типу пересильної в’язниці. До нас двох тут приєднали ще п’ятьох. У тюрмі нас обшукали з ніг до голови, розділили на дві групи й посадили до різних камер. Камера, в якій опинилися ми зі Струсом та ще з двома новими, була доволі простора (метрів З, 5 на 5) з одноповерховим дерев’яним помостом. У ній досі перебував один чоловік. Усі стіни камери були розцятковані кров’ю та розплющеними блощицями. Деякі блощиці давно висохли й відвалилися від стіни, полишивши круглі червоні плями з білою цяткою посередині. Деякі плями були густіші й не мали тих білих цяток. Сам вигляд плями вказував, давно чи недавно в’язень розчавив блощицю, була вона велика чи мала, встигла нассатися крови чи ще ні, коли злісний в’язенський палець наздогнав її і розплющив. Це вказувало й на те, що вже, либонь, років із п’ять камеру не білили.

У кутку стояла катаринка з товстої листової сталі. Давним-давно її не виносили і не споліскували хлоркою. Підіймався густий сморід застояних відходів, а коли відчиняли двері, і вітер шугав з коридору через камеру у вікно, то обдавав мешканців ще густішою хвилею смороду. Наш прихід перешкодив пожильцеві камери заварювати чефір. Коли мент замкнув двері, ми познайомилися.

— Іван. Іван Петров. З Барашевого, з третьої зони, — представився незнайомець. — Ви — політики. Я до політиків потрапив випадково. Раніше сидів у кримінальному за кражу. Украв у голови колгоспу автомобіль “Победа”.

Розповідаючи, він дістав з-під помосту закопчене алюмінієве горнятко на 400 грамів, поправив стару рукавицю, якою накрив був горнятко, дістав пасмо смужок газетного паперу, взяв одну, запалив і почав над катаринкою нагрівати чай. Дим і сажа із згорілого паперу здіймалися коромислом. Весь куток був чорний.

Іване, — запитую, — скільки чаю ви заложили в горнятко?

— Як скільки? Двадцятип’ятиграмову пачку. Тому й не повне горнятко води. Якби була п’ятдесятиграмова пачка, то і води було б повне горнятко, — відповів.

— Та це ж не чай, а дьоготь!

— Ну, ви — політики, на цьому не розумієтеся. Ви п’єте руденьку бурду, а ми п’ємо чефір. Справжній чефір! — виголосив він з гордістю і явною перевагою над політиками.

— Іване, розкажіть нам про Потьму, — звернувся до нього Павло.

— А що про неї розповідать! — знизав плечима Іван. Все ж продовжив розповідь.

Потьма була невеличким мордовським селом, а коли проклали залізницю з Москви до Ульяновська і Сизрані, Потьма стала маленькою станцією. А потім, у час Першої світової війни і особливо протягом наступного десятиріччя, Потьма перетворилася на вузлову станцію: від Потьмп проклали залізницю протяжністю понад 50 кілометрів у мордовські ліси, а обабіч залізниці заснували десятки концтаборів. На картах цієї залізниці немає. Вона таємна, як і всі ці концтабори. Колись ця величезна група концтаборів називалася Темниковськими — у місті Темникові знаходилося їхнє управління. В 1956–1958 роках це управління реорганізували. Утворили Яваське (менше), що вже належить до Зубово-Полянського району. Починаючи з 20-х років, уздовж цієї залізничної галузки розстріляно мільйони душ. Під кожним деревом тут труп…

— Мордвини, — що за народ? — питаю. — Ти також мордвин?

— Ні, — заперечив Іван, — я не мордвин, я руский. Мордвини живуть у тутешніх лісах, а я приїжджий. Ті, що далі від залізниці в глибині лісів, навіть не знають російської мови. Темні. А ці, що вздовж залізниці, навчалися російської мови і переважно служать в охороні концтаборів. А куди їм дітися? Їм і не дозволяють виїжджати звідси. Вони тут назавжди. Так само, як назавжди приписані уздовж залізниці без права виїзду ті, що розстрілювали контрреволюцію. Вони тут доживають.

— І багато їх таких? — поцікавився Павло.

— Та ні, їх залишилося живими зовсім мало. У кожному разі у них не дуже то й правди допитаєшся.

— А ти, Павле, у цих таборах не бував? — запитав я.

— Ні, не бував.

— У цікаву місцевість нас везуть?

— А що тут цікавого? Кожна зона обгороджена височенним парканом, за ним ні чорта не видно, а менти про політику бояться говорити з зеками.

Іван раз по раз переводив мову на те, як можна найлегше вкрасти автомобіль, або — про способи добування у зонах чаю для чефіру.

Через кілька днів нас вивезли з тюрми, під охороною звичайного конвою з собаками посадили у старий вагонзак і повезли в глибину мордовських лісів. У вагонних камерах вікон немає. Світло до них заходить з коридора через ґратчасті стінки та й у самому вагоні не вельми світло, позаяк двері засклені матовим склом, крізь яке нічогісінько не видно. Тож про те, що ми їхали лісами, довідалися з розповідей бувалих в’язнів, яким випадало тут їздити влітку, коли конвой відчиняв вікна для прохолоди, та з подорожніх коментарів конвою.

Поїзд їхав нешвидко, час від часу зупинявся, аби віддати прилеглим зонам нове “поповнення”. Ми вже знали, що їдемо в Сосновку в сьому зону, і тепер чекали на цю зупинку.

Нас зустрів конвой з собаками

І ось потяг стишив ходу й зупинився. Сосновка!

Сержант відчинив камерні двері, нас зустрів конвой із двома собаками. Офіцер розписався в паперах начальника вагонного конвою, що в’язнів прийняв і повів нас вперед. Хвилююче відчуття — нарешті бачимо живу природу: сосновий ліс, стежку, яка далі переходила у вулицю… Праворуч — кілька чорних хат, за якими починався високий дощаний паркан сьомого концтабору. Ліворуч метрів за сто — кілька таких же чорних перекособочених хат і далі такий же