Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

Розділ дев’ятий

Друга смерть

Хоча я не розумів причин для хвилювання Пуаро, я його достатньо добре знав, щоб бути впевненим, що вони у нього були.

Щойно ми прибули до «Роуздью-Меншенс», мій друг вистрибнув з таксі, заплатив водієві й поспішив у будівлю. Квартира міс Адамс була на другому поверсі, як нам повідомив напис біля входу.

Детектив побіг нагору сходами, не чекаючи на ліфт, який був на одному з верхніх поверхів.

Він постукав і подзвонив. Коротка затримка, тоді двері відчинила охайна жінка середнього віку, чиє волосся було гладко зачесане назад. Її повіки були червоними, наче від ридання.

— Міс Адамс? — нетерпляче допитувався Пуаро.

Жінка глянула на нього.

— Хіба ви не чули?

— Чув? Чув що?

Його обличчя зблідло, і я зрозумів, що, хай там як, саме цього він і боявся.

Жінка продовжувала повільно хитати головою.

— Вона мертва. Відійшла у сні. Це жахливо.

Бельгієць сперся на одвірок.

— Надто пізно, — пробурмотів він.

Його хвилювання було таким очевидним, що жінка глянула на нього з більшою увагою.

— Вибачте, сер, але ви її друг? Не пригадую, щоб бачила вас тут раніше.

Пуаро не відповів на запитання. Натомість сам запитав:

— У вас був лікар? Що він сказав?

— Прийняла надто велику дозу снодійного. О! Який жаль! Така гарна молода леді. Кляті небезпечні ліки. Він сказав, це був веронал.

Раптом детектив виструнчився. Його поведінка стала владною.

— Я мушу зайти, — заявив він.

Жінка явно сумнівалася і була підозрілива.

— Я не думаю… — почала вона.

Але Пуаро мав намір це зробити. Він обрав, певно, єдиний курс, який би дав бажаний результат.

— Ви мусите мене впустити, — промовив він. — Я детектив і зобов’язаний дослідити обставини смерті вашої господині.

Жінка роззявила рота. Вона відійшла вбік, і ми ввійшли у квартиру.

Тоді мій друг узяв на себе командування ситуацією.

— Те, що я вам сказав, — авторитетно мовив він, — є строго конфіденційним. Це заборонено повторювати. Усі мусять продовжувати думати, що смерть міс Адамс була випадковою. Будь ласка, скажіть мені прізвище та адресу лікаря, якого ви викликали.

— Доктор Гіт, Карлайл-стріт, 17.

— А як звуть вас?

— Беннет, Аліса Беннет.

— Я бачу, міс Беннет, ви були відданні міс Адамс.

— О, так, сер. То була гарна молода леді. Я працювала на неї минулого року, коли вона була тут. Вона не була такою, як решта акторок. То була справжня юна леді. З витонченими манерами, та й любила все таке ж.

Пуаро слухав з увагою та співчуттям. У ньому не було жодного натяку на нетерплячість. Я зрозумів, що лагідний підхід — найкращий спосіб для отримання інформації, яку він хотів.

— Це, мабуть, стало для вас великим шоком, — обережно зазначив він.

— О, так і було, сер. Я принесла їй чай… о пів на десяту, як зазвичай, а вона лежить. Спить, подумала я. Поставила тацю. Тоді потягнула штори — одне з кілець зачепилося, сер, довелося сильно шарпнути. Це зчинило такий шум. Я була здивована, коли, обернувшись, побачила, що господиня не прокинулася. І тоді раптом щось наче пройняло мене. Щось не зовсім природне було в тому, як вона лежала. Я підійшла до краю ліжка і доторкнулася до її руки. Вона була холодна, наче лід, сер, і я закричала.

Міс Беннет замовкла. На очі навернулися сльози.

— Так, так, — співчутливо сказав мій друг. — Це, мабуть, жахливо для вас. Чи міс Адамс часто приймала щось, щоб заснути?

— Вона інколи приймала дещо від головного болю, сер. Якісь маленькі таблетки в пляшечці, але цього разу вона прийняла щось інше, якось так сказав лікар.

— Чи хтось учора приходив із нею зустрітися? Відвідувач?

— Ні, сер. Але сама вона виходила вчора ввечері, сер.

— Чи вона говорила вам, куди іде?

— Ні, сер. Вона вийшла біля сьомої години.

— Ах! Як вона була одягнена?

— Вона мала на собі чорне плаття, сер. Чорне плаття і чорний капелюшок.

Пуаро глянув на мене.

— Чи вона мала якісь прикраси?

— Лише низку перлів, яку завжди носила, сер.

— А рукавички… сірі рукавички?

— Так, сер. Рукавички були сірі.

— Ах! Тепер опишіть мені, якщо ваша ласка, яка вона була. Радісна? Збуджена? Сумна? Знервована?

— Мені здалося, що вона була чимось задоволена, сер. Постійно собі всміхалася, наче йшлося про якийсь жарт.

— О котрій годині вона повернулася?

— Десь після дванадцятої, сер.

— А який був її настрій тоді? Такий самий?

— Вона була жахливо втомленою, сер.

— Але не засмученою? Чи пригніченою?

— О ні, сер. Думаю, вона була чимось задоволена, але просто вимотана, якщо ви розумієте, про що я. Почала комусь дзвонити по телефону, але тоді вирішила, що потурбується про це вранці.

— Ах! — Очі Пуаро засяяли від збудження. Він схилився вперед і вдавано байдужим голосом запитав:

— Ви чули ім’я людини, якій вона дзвонила?

— Ні, сер. Вона тільки попросила номер і чекала, і тоді оператор, мабуть, сказав: «Я намагаюся з’єднати з ними», як вони завжди роблять, і вона сказала: «Добре», а тоді раптом позіхнула і сказала: «О! Зараз не маю бажання. Я занадто втомлена». Вона поклала слухавку і почала роздягатися.

— А номер, на який вона дзвонила? Пригадуєте його? Подумайте. Це може бути важливо.

— Пробачте, не пригадую, сер. Десь у районі Вікторії, це все, що я можу згадати. Розумієте, я не надала цьому особливої уваги.

— Чи вона щось їла або пила перед тим, як лягти спати?

— Склянку гарячого молока, сер, як робила завжди.

— Хто його приготував?

— Я, сер.

— І ніхто не приходив у квартиру минулого вечора?

— Ніхто, сер.

— А раніше вдень?

—