Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Отакий уже він є, не любить...— Гедеван обірвав фразу і поплескав мене по потилиці.— Іди собі.

Я вискочив з майстерні.

«Де пропадав? — накинувся на мене Маруда.— В яких чортів собачих запропастився?» Я був такий приголомшений усім побаченим, що якби він і не спитав мене, все одно про все розказав би. До ладу, з усіма подробицями геть усе до слова розказав я йому. «Чуб у того черкеса не світлий часом?» — спитав Маруда. «Світлий»,— кажу. Минуло трохи часу, і він знову запитав: «Того чорта з гнилого болота Лукою звати, а Селім, кажеш, назвав його Датою?» — «Еге»,— сказав я, і раптом мені стало страшно. Я не розумів, що мене налякало, але відчував: погано роблю.

Лука вернувся додому рано. Після вечері я спитав його:

— Ти відібрав у Селіма гроші, тому що він обдурював, еге?

Лука кивнув головою.

— Усяка гра — обман,— мовив я.

— Правильно! — згодився він.— А звідки ти знаєш?

— Маруда сказав. Іще він сказав, що на світі всі обдурюють одне одного.

Лука довго мовчав. Здавалося, забув про мене, та раптом обернувся й сказав мені:

— Не всі. Більшість!

Я рідко зустрічав Луку на базарі й дуже здивувався, коли на другий день він підійшов до нашого грального столика й став спостерігати за грою. Цілу годину простояв і подався собі. А тоді повернувся й кинув двогривеника на квадрат з трьома крапками — «се»... Він повільно програвав. Я тому кажу повільно, що така то гра: тричі, чотири рази програєш, а тоді раз, а може, двічі виграєш. Але наприкінці напевно будеш з програшем. За півгодини Лука програв три карбованці. Я показував йому на мигах: не грай, кинь...

Він програвся й пішов.

Дома я застав його за столом перед купкою дрібних грошей і папером, розграфленим, як наш гральний столик. Лука грав сам з собою. Грав довго, все радіючи з чогось. І чим довше грав, тим дужче радів. Нарешті він одірвався від гри.

— Маруда знає, що я твій постоялець? — спитав несподівано Лука.— Казав ти йому про де? Згадай!

Я довго рився в пам’яті. Скільки я йому понарозказував, може, й про це бовкнув. Ні, здається, не казав.

— Затям собі: коли питатиме про мене, відповідай, що на думку спаде, але про це,— Лука показав на гру,— ані слова, зрозумів?

Назавтра вранці я знову побачив Луку на базарі. Він стояв оддалік, скоса стежачи за нашим столиком. Коли зібралися люди, він підійшов і почав грати.

Через годину Маруда звалив мені на плечі столика, і ми залишили базар.

— Тридцять п’ять карбованців узяв з собою, і жодної копійки не лишилося! — сказав хазяїн.— Програв. Нічого не розумію...

Я й сам нічого не розумів. За весь час, скільки я працював у Маруди, такого не бувало. Та й бути не могло — так мені здавалося.

Приплентали ми в Марудину халупу. Хазяїн дістав горілку, набрав квашеної капусти й почав думати. Я жував капусту, дивився на Маруду, чекав, що він придумає.

Маруда випив півпляшки й загадав нести столика на базар. Наздожену, каже.

Я пройшов уже половину дороги, коли він наздогнав мене. Небо було ясне, безхмарне — Стояла гарна ігрова погода. Заходячи на базар, Маруда дав мені п’ятдесят карбованців і загадав розміняти. Я забіг до сідлярів і побачив там Луку. Тепер мені ясно стало: весь цей час він висиджував у майстернях і крамницях своїх земляків.

— Знову заявилися? — спитали вони.

Я мовчки кивнув.

Люди посходилися, тільки-но ми поставили столика. Прийшов і Лука. Не минуло й години, як не лишилося нічого ні від Марудиних п’ятдесяти карбованців, ні від тих грошей, які він устиг виграти.

Знов Маруда звалив на мене столика, і ми доплентали додому.

— Грузин виграє! — сказав мій хазяїн. — Лукою звати, еге? Не бачив, щоб так щастило. Увесь час таланить. І виграє саме тоді, коли великі гроші ставить. Та нічого. Побачимо, чи довго так таланитиме!

І на третій день Лука нас обчистив, а на четвертий, коли він поклав гроші на стіл, Маруда відмовився з ним грати. Лука пішов; здавалося, настав край хазяїновій біді.

Та де там: що не день — поверталися ми з базару обідрані, як липка. Хто тільки в нас не вигравав, та найчастіше — ремісники-грузини.

Від того дня, як ми вперше програли Луці, минуло вже два тижні. У Маруди не лишилося нічогісінько. Грати далі не було ніякого сенсу — програш став законом, Марудине діло було знищене. Та хазяїна мого не тільки це вбивало. Як щастило вигравати людям, яких підсилав Лука,— ось чого він не міг зрозуміти.

Маруду з’їдала злість, він банкротував. Гусей, як я тепер зрозумів, хазяїн мій закуповував на виграні гроші. А тепер і закуповувати немає за що, і завдаток пропадав.

А все ж таки мене Маруда не відпускав, служба, мовляв, лишається службою! Більше як двогривеника він мені не платив, та я й на те був згодний. Цілими днями відсиджувалися ми в його халупі —  Маруда пив і закушував капустою. Я їв капусту і заїдав хлібом. Після першої чарки його дозоляли думки:

— Через місяць забирати гусей, а за що? Завдатку вже не повернуть — скоро осінь, їхнє право. Виходить, пропав завдаток! Позичити? Де? В кого?..

Такі запитання виникали в нього після першої чарки, а після другої він вів далі й нарікав:

— Не той уже базар, гра кінчилася. Переїхати в іншу станицю? А там що? Грай не грай, а за місяць грошей на гусей однаково не збереш. Що ж мені робити?

А за третьою мін хазяїн плакався:

— Кажуть, є бог! Якби він був, хіба допустив би, щоб отак усе обернулося?! Гра скінчилася, завдаток пропав...

По цих словах Маруда заливався сльозами й засинав. Я йшов додому, а вранці починалося все спочатку.

Якось Маруда надпив першу чарку і вп’явся очима в мене.

— Лукою його звати, кажеш, а Селім називав Датою?

У мене язик приріс до піднебіння, але Маруді відповідь моя й не потрібна була, він надпив іще, пожував капусти й знову поринув у роздуми.

Бог свідок, не брешу, годину просидів він, не поворухнувшись. Потім підвівся й покликав мене за собою.

Була неділя. Базар роєм роївся. Строката юрба місила рідку грязь. До обіду Маруда вештався по духанах, майстернях, лавках, шептався з якимись людьми. Мене з собою не брав, я