Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

зібралася з силами, пішла до балкона, та ноги підвели, впала, вдарилася головою об одвірок. На шум прибігли сусіди, побили Маруду й вигнали.

Він на нас — скаржитися. Через тиждень заявився пристав і забрав гусей. Луки дома не було. Він повернувся ввечері. Картина, самі розумієте, яка: там мати стогне, тут ми з братом ревемо. Він почав нас утішати й дав сорок карбованців. Але доброта його нашій матері вже допомогти не могла. Промучилася вона ще тиждень і віддала богу душу.

Лука приніс труну, сусіди викопали яму. Поховали матір. Поплакали-потужили ми, малі діти, й заспокоїлися. Треба якось жити. Лишилися ми круглими сиротами, але знову з допомогою Луки рук не опустили. Які вже не є, а були в нас і кіл, і двір. Почали господарити як могли.

Тоді ні брат, ні я і гадки не мали, хто такий Лука, звідки він прийшов у нашу станицю, де пропадає цілими днями. Малі були. Я тільки згодом про все дізнався, коли пішов до Маруди хлопчиком на побігеньках. А сталося це ось як.

Минуло вже два місяці, як померла мати. Осінь була. Пригадую, несу крамареві яйця. Назустріч —  Маруда, під рукою столик маленький. Поманив мене, я підійшов. Добре, що довго ні на кого не серджуся. «Іди,— каже,— до мене. Мені хлопчик потрібен. Полтиника на день призначу». П’ятдесят копійок на той час немалі гроші були. А надто для хлопця мого віку. «А в тебе є хлопчик»,— відповідаю. «Прогнав,— каже,— гроші крав». Хлопця того я знав і службу його в Маруди також.

Столик, якого Маруда ніс, був для гри. На ньому було намальовано шість квадратів. У кожному квадраті — крапки: у першому — одна, у другому — дві, в третьому — три, і так до шести, як на нардах[8]. Кожна крапка мала свою назву: як, ду, се, чар, пандж, шаш[9]. Маруда приходив зі своїм столиком на базар, ставив його де людей більше, хлопчик брав чашку з блюдечком, чашку ставив догори дном, під чашкою — кості. Маруда вигукує:

— П’ятак поставиш — два візьмеш! Пощастить — двогривеник матимеш!

Кругом столика — юрба. Скажімо, хтось покладе п’ятака на квадрат «як» — хлопчик струсне чашку з блюдечком, кості перемішає, підійме чашку. На одній кості, скажімо, «як», власник п’ятака одержує гривеника; на обох костях «як» — Маруда викладає двогривеника, а якщо на жодній «яка» немає, п’ятак діставався Маруді. Той хлопець розказував мені: бували дні, що Маруда по п’ятнадцять карбованців з базару ніс, а як коли, то й п’ять ледве набирав.

Зрадів я Марудиним словам — годі й казати. Я ж так заздрив хлопчикові-підручному: струсне чашку, заторохтять кісточки, а в мене серце щемить — плуганься додому, кукурікай у порожньому кутку. Нещаснішого за мене нікого на світі не було. Де ж було не погодитися! Я сказав Маруді, що зараз збігаю до крамаря, віддам яйця — і до нього.

Минав час, І якось Лука спитав мене, де це я пропадаю. Я сказав, що працюю в Маруди. Лука задумався, але більше ні про що не питав. Днів через три після тієї розмови Маруда послав мене розміняти троячку. Я побіг у шапковий ряд, він був до нас найближче. Шапки шили майже завжди грузини. Я вбіг у майстерню шапкаря й побачив Луку. Він стояв спиною до входу й стежив за грою в нарди. Поки шапкар, звали його Гедеван, міняв мені троячку, гра закінчилась і гравці повставали. Перший, у чорній чосі, був черкес Махмуд. Другого — Селіма — я теж знав, він торгував діжками. Селім-бондар витяг з кишені папушу грошей і почав розправляти їх долонями й складати. Троячку мою вже розміняли, але — і зараз пам’ятаю — ноги в мене наче примерзли до підлоги: стільки грошей я зроду не бачив. Селім склав гроші, перегнув папушу посередині, поклав у кишеню, скинув пояс і, кинувши на нарди, почав заправляти одяг.

— Бери кості, Селіме! — почув я голос Луки.

— А навіщо? — спитав він, усміхаючись.

— Бери, тобі кажуть!

Селім підперезався, взяв кості й підкинув їх на долоні».

— Ну, взяв. А тепер що?

— Кинь шістку!

Бондар поклав кості на дошку, помахав рукою перед самим носом у Луки й сказав:

— Іди й роби своє діло!

Лука вихопив із-за пазухи револьвера, звів курок і, націливши дуло на Селіма, наказав йому сісти. Селім зрозумів, Що тут пахне смаленим, і сів на стілець, сполотнівши до смерті.

У майстерні стало тихо.

— Бери кості! — почув я голос Луки.

Селім узяв кості.

— Шістку метай, шістку!

Селім перемішав кості — дивно якось робив він це,— кинув їх на дошку.

І справді випала шістка.

— Візьми ще раз і метни четвірку,— сказав Лука.

Селім був блідий, на лобі — піт, Очі люті-прелюті.

— Метай, метай, четвірку метни!

Метнув четвірку.

— Тепер витягни гроші й віддай Махмудові! — сказав Лука.

Селім вичікував.

Чекав і Лука.

Селім скоса зиркнув на дуло револьвера, майже притиснуте до його грудей, витяг гроші й кинув їх на дошку.

— Забирай свої,— сказав Лука Махмудові.

Махмуд одлічив гроші — добрих три чверті забрав, решту кинув назад.

Мовчали довго.

— Навіщо відняв? — тихо спитав Селім Луку.

— Обманом виграв!

— Кожен робить, що йому хочеться,— сказав Селім.— Я граю в нарди.

— І я зробив, що мені захотілося: відняв у тебе, оддав йому! — сказав Лука.

Селім пішов до виходу. Біля порога обернувсь і сказав Луці:

— Хочеш показати, який ти сміливий?.. І так знаємо. Брехати не буду — таких не багато стрічав.

— Зате таких, як ти, багато. А я — ніякий. І сміливістю не хизуюся,— мовив Лука.

Селім, тупцяючи біля порога, перш ніж одчинити двері, сказав йому:

— І тут твоя правда, Дато, таких, як я, багато, вся наша земля. В твоєму віці я був такий самий, може, трохи гірший. Час бере своє — відмовивсь я змінювати цей світ, торгую діжками. Світ з отаких складається,— він кивнув на Махмуда.— Не виправиш. Знає — в мене не виграє,— а сідає грати. Не сьогодні, то завтра знову мені програє. Чому? Сподівається виграти, жадібний дуже!

Черкес підскочив до Селіма. Пролунав ляпас.

— Іншим разом іще додам.

Селім вийшов, не сказавши ані слова. Пішов і Лука.

— А воно й справді,— сказав один з підмайстрів.— Яке кому діло, махлюють чи