Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

лишався надворі. Про що він шептався, які справи облагоджував, я не міг утямити, але відчував недобре, і волочитися за ним не вистачало в мене сили. Наприкінці зайшов він до Селіма-бондаря, в якого Лука відібрав гроші й віддав Махмудові. Пробув у нього довго. Вийшли вони вдвох і все шепталися. Як зараз бачу, боявся чогось Селім.

— Хасана не бачив? — спитав мене Маруда, коли Селім вернувся в духан.

— Униз пройшов.

Хасан був городовий на базарі. Справу він поставив так, що всі трактирники, торговці, перекупники, гендлярі щодня, як данину, давали йому хабара. Жадібний він був — п’ятаком і то не гребував. Коли Маруда держав гру на своєму столику, Хасан і в нього стояв на жалуванні.

Знайшли ми Хасана там, де торгували худобою. Він лаявся з циганом, кричав, що коняка в цигана крадена. Циганів полтиник покотився в кишеню до Хасана, і городовий змовк. Маруда непомітно підкликав його.

— Діло є! — шепнув мій хазяїн Хасанові, одвівши його набік.— Треба тут узяти одного.

— Кого це?

— А є тут такий.

— Чого накоїв?

— Яке твоє діло! Заарештуй і тримай в участку, поки я сходжу по поліцмейстера. Скільки за це візьмеш?

— По Шевеліхіна? Шевеліхіну сьогодні не до тебе. Гості в нього.

— Знову ж не твоє діло. Приведу. Скільки це коштуватиме?

— А зброя в того чоловіка є? — спитав Хасан-городовий.

— При собі ніби немає, але сам ти його не візьмеш, ще двох, а може, й трьох прихопити треба!

— Та хто ж це такий?.. Двох-трьох, кажеш, поліцейських?., їм теж належить.

— Аякже... Хапай в обидві жмені!

— Даром не підуть.

— А скільки заправиш... за трьох поліцейських?

— По три карбованці на голову.

— Це тобто дев’ять карбованців?! — перепитав мій хазяїн.

— Червінець. Карбованець на горілку з закускою.

— А тобі?

— Мені? — Хасан задумався.— Мені п’ять карбованців.

— Як же це, падло ти найостанніше? Городовий дорожчий від поліцейського, виходить?

— Як хочеш... Піди провітрись, а тоді прийдеш. Зараз півтора червінця шкодуєш, завтра за п’ять не вламаєш. Твоє дільце з душком, ти вже мені й не кажи.

Городовий повернувся й пішов собі. Маруда кинувся за ним.

— Гаразд, по руках. Іди забирай його. Гроші — потім.

— Шукай дурнів, — Хасан знову повернувся до Маруди спиною.

Що було робити. Маруда витяг гроші.

— Бери!.. П’ять карбованців буду винен.

Хасан озирнувся сюди-туди, прикрикнув на когось... Маруда всунув йому в кишеню червінця. Хасанова рука шукнула слідом — перевірити золотий навпомацки.

— Хто він і де його брати?

Спочатку приведи поліцейських.

Біля поліцейського участку ми не ждали й п’яти хвилин, як Хасан вивів трьох поліцейських, пошептався, з Марудою — я жодного слова не розібрав,— потім втовкмачив щось і поліцейським — уже на ходу. Ми з Марудою лишилися біля майстерні кинджальників. Хасан з поліцейськими ввірвалися в трактир Папчука, швидко вивели звідти Луку із зв’язаними руками й повели в у часток.

— Ну, гроші тепер будуть! — радів Маруда, дивлячись услід поліцейським.— П’ять тисяч... менше не візьму. Шевеліхіну — половину, більше нехай і не просить. Дві з половиною тисячі одержу — тобі п’ять червінців. Ти заробив. Без тебе я не впорався б з цим ділом. Тепер — до поліцмейстера. Сьогодні ж неділя. Пропустять? Ходімо!

Я знехотя поплентався за ним. Спочатку намагався не відставати, а потім серед тлуму людей загубив Маруду. Шукати його не став. Був як очманілий. Стою, ноги не несуть. То хтось один штовхне плечем, то другий, то потурять туди, то сюди. А мені все байдуже, не бачу нічого, не чую.

І почало мені верзтися, що життя десь далеко, а я один, навколо — ані душі, тільки в очах усе миготить. Не знаю вже і як, опам’ятався я в шапкарів. У майстерні нічого не змінилося. Гедеван розкроював каракулеві шкурки й кидав їх підмайстрам. Десь у кутку кімнати галасливо постукували — грали в нарди.

— Дядю Гедеван, Луку заарештували,— сказав я, немов уві сні.

Гедеван підвів на мене очі, довго роздивлявся, підкликав ближче, розпитав і повідомив про це гравцям у нарди. Одним з гравців був Махмуд. Їм я знов розказав, як усе було.

На якусь хвильку запала тиша.

Потім другий гравець мовив:

— Правду казав Селім, не подобається йому білий світ, переробляти зібрався! Казав я йому,— не чіпай Маруди, це добром не кінчиться. Дурний чоловік. Кидай кості!

— Кидай кості, кажеш? Якщо світ отаким падлом, як ти, набитий, то й сонце нехай не світить? — сказав йому на те Махмуд.— Не з твоїм курячим розумом вчинки благородної людини обговорювати. Геть звідси!

Махмудів партнер по нардах хотів був заперечити, та передумав, махнув рукою і вийшов.

І знов тиша. «Якщо стільки дорослих думають, як врятувати Луку, може, й справді можна його виручити»,— зрадів я.

Мовчанку порушив Махмуд:

— Виходить, Хасан-городовий не знає, кого й навіщо заарештував?

— Маруда сказав йому: то не твоє діло,— швидко відповів я.

— Маруда до Шевеліхіна пішов?

— До Шевеліхіна. Сказав, що його до нього пустять.

— Ти називаєш його Марудою-дурнем, а він он яку свиню підкласти зумів.— Махмуд хруснув пальцями.— Я зараз таке влаштую,— внукам до могили буде з чого сміятися.

Гедеван простягнув Махмудові гроші.

— Не треба. Стільки й не потрібно,— Махмуд усміхнувся йому.— В нашій державі закон — найдешевший товар. Ціна цьому товарові — від чарки горілки до десяти червінців. За те й люблю я свою батьківщину, що добре діло в ній не дорого коштує. А то переїхав би кудись далі.

Махмуд вийшов з майстерні, я намагався не відставати від нього. Біля будинку Бур’янова, що навпроти поліцейського участку, він зупинився й сказав:

— Зайди з двору й подивися в загратовані віконця, що робиться в поліцейському участку.

Я підкрався до віконця, зазирнув і швидко вернувся до Махмуда.

— У кімнаті ліворуч троє поліцейських. Двоє сплять, третій махрою чадить. У кімнаті праворуч Хасан-городовий сидить за столом, а Лука — на лавці. Більше нікого немає.

— Тепер піди поклич Хасана. Скажи йому, що Махмуд чекав його в терміновій справі. Тільки щоб ніхто не чув!.. Тихенько скажи.

Я пройшов в участок повз поліцейських і викликав Хасана, як звелів Махмуд.

Почувши ім’я Махмуда, Хасан насторожився:

— Біжи, я прийду!

Я вибіг з участку, перестрибнув знову через Бур’янову огорожу й причаївся.

Прийшов