Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

побачив це в мені (першою та другим стали мої мама й тато), — мабуть, тому що це було і в ньому. Мене цікавило, де він навчився того, що знав. Хто його батьки? Де він живе? Мвіта був такий таємничий… і дуже гарний.

Бінта, Діті й Лую вперше зустрілися з ним у школі. Він чекав на мене на подвір’ї, чого не робив ще ніколи. Побачивши, як я виходжу зі школи разом із Бінтою, Діті та Лую, він не здивувався. Я вже чимало розповіла йому про них. Усі витріщилися. Не сумніваюся, що після цього дня про мене та Мвіту розповідали багато всякого.

— Добрий день, — сказав він, ґречно кивнувши.

Лую тим часом надміру широко всміхалася.

— Мвіто, — швидко сказала я. — Знайомся: Лую, Діті та Бінта, мої подруги. Лую, Діті, Бінто, знайомтеся: Мвіта, мій друг.

Тут Діті реготнула.

— Отже, Оньєсонву — добрий привід сюди прийти? — запитала Лую.

— Єдиний привід, — сказав він.

На мене перевели очі всі четверо, і в мене запалало обличчя.

— Ось, — сказав він і дав мені книжку. — Я гадав, що загубив її, але ні.

Це була брошурка про людську анатомію. Під час нашої останньої розмови його стривожило те, як мало я знаю про численні м’язи у тілі.

— Дякую, — відповіла я, дратуючись через присутність подруг.

Мені захотілося ще раз сказати їм, що ми із Мвітою — просто друзі. Лую та Діті взаємодіяли з хлопцями лише сексуально або кокетуючи.

Мвіта позирнув на мене, а я схвально подивилася на нього у відповідь. Опісля він підходив до мене лише тоді, коли вважав, що я точно сама. Здебільшого він не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моїми подругами. Його все влаштовувало.

Я завжди була рада бачити Мвіту. Але якось, кілька місяців по тому, зустріч із ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як він іде дорогою з конвертом у руці, я підскочила. До цього я сиділа на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.

— Мвіто! — закричала я й побігла. Але коли дісталася до нього, мені відібрало мову і я просто застигла на місці.

Він узяв мене за руку. Ми сіли на сходи.

— Я… я… я не знаю, — пробелькотіла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний схлип. — Цього не могло статися, Мвіто. Потім я замислилася, чи не сталося колись саме цього. Зі мною щось відбувається. На мене щось полює! Мені треба до цілителя. Я…

— Просто скажи мені, що сталось, Оньєсонву, — нетерпляче сказав він.

— Я стараюся!

— Що ж, постарайся краще.

Я зиркнула на нього, а він зиркнув на мене й жестом наказав розповідати далі.

— Я була за будинком, дивилася на материн садок, — сказала я. — Все було нормально, і… тоді все почервоніло. Стало червоним із тисячею відтінків…

Я зупинилася. Я не могла розповісти йому, як до мене підповзла величезна червоноока брунатна кобра й піднялася до мого обличчя. А потім на мене раптом найшла така глибока, відверта ненависть до самої себе, що я почала підіймати руки, щоб видряпати собі очі! Потім я збиралася нігтями роздряпати собі горло. «Я жахлива. Я лиха. Я — бруд. Я не маю існувати!» Ця червоно-біла мантра крутилась у мене в голові, поки я з жахом дивилася на овальне око. Я не розповіла йому, як за мить із неба прилетів маслянисто-чорний гриф, закричав, а тоді заходився клювати змію, доки вона не поповзла геть. Як я ледве встигнула з цього вирватися. Все це я опустила.

— З’явився гриф, — сказала я. — Він дивився просто на мене. Достатньо близько, щоб я бачила його очі. Я жбурнула в нього камінь, а коли він полетів геть, з нього випала одна пір’їна. Довга й чорна. Я… пішла й підняла її. Я стала там і захотіла вміти літати, як він. А тоді… Я не…

— Ти змінилася, — промовив Мвіта, дуже уважно дивлячись на мене.

— Атож! Я стала грифом. Присягаюся! Я не вига…

— Я тобі вірю, — сказав Мвіта. — Закінчуй.

— Я… Мені довелося скинути з себе одяг, — сказала я, витягнувши вперед руки. — Я чула все. Я бачила… здавалося, ніби світ мені відкрився. Я злякалася. А далі лежала там, знову ставши собою, голяка, а біля мене лежав мій одяг. Діаманта в мене в роті не було. Я знайшла його за кілька футів звідти і… — Я зітхнула.

— Ти — ешу, — сказав він.

— Що-що? — слово прозвучало схоже на пчих.

— Ешу. З-поміж іншого, ти можеш кимось обертатися. Я знав це, відколи ти обернулася на горобця та полетіла на дерево.

— Що?! — скрикнула я, відсахнувшись від нього.

— Ти знаєш, що ти знаєш, Оньєсонву, — спокійно промовив він.

— Чому ти мені не сказав? — Я стиснула кулаки, і вони затремтіли.

— Ешу ніколи не вірять у те, хто вони, доки не усвідомлюють цього самі.

— То що мені робити? Що… звідки ти все це знаєш?

— Звідти, звідки й усе інше, — сказав він.

— А звідки це?

— Це довга історія, — відповів він. — Послухай, не розказуй про це подругам.

— Я й не збираюся.

— Перший раз — це важливо. Горобці вміють виживати. Грифи — благородні птахи.

— Що благородного в поїданні мертвечини та крадіжках м’яса з колод для рубання?

— Всі істоти мусять їсти.

— Мвіто, — сказала я. — Навчи мене більшого. Я маю навчитися захищати себе.

— Від чого?

З моїх очей закрапали сльози.

— Здається, хтось хоче мене вбити.

Він помовчав, глянув мені в очі, а тоді сказав:

— Я ніколи цього не допущу.

Моя мати каже, що все незмінне. Вона вважала, що все, від кривавих розправ на Заході до кохання, яке вона знайшла на Сході, має свою причину. Але розум, який за всім стоїть (я називаю його Долею), жорстокий і холодний. Цей розум такий логічний, що навряд хтось міг би стати кращою людиною, схилившись перед ним. Доля незмінна, як крихкий кришталь у темряві. Однак за Мвіту я схиляюся перед Долею і дякую їй.

Ми зустрічалися двічі на тиждень, після школи. Мвітині уроки чудово допомагали мені стримувати страх