Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Глава 10

— Та як ти смієш? — зі злістю вимовляю я. — Що ти взагалі про нього знаєш?

Моє внутрішнє «я» протестує проти такого твердження Руслана. Що він знає про Ваню, щоб таке говорити? Ми прожили з чоловіком не один рік. Так, останнім часом він зривається, але ж це відбувається не так часто. І сьогодні він вирішив вибачитися, запросив мене до ресторану, а я… я втекла.

Рішуче розвертаюся, щоб повернутися до чоловіка та провести решту вечора в хорошому настрої. Потрібно поговорити з Ванею, точно! Поговорити та з’ясувати, чому він так поводиться, я ж ні на кого іншого не дивлюся.

— Та стій ти! — Руслан хапає мене за руку й не дає вийти в зал. — Ти що, сліпа? — з насмішкою вимовляє він. — Твій чоловік, поки ти утикаєшся в салат, на інших баб витріщається. Та й манери в нього…

Хлопець кривиться, ніби йому огидно, а я одночасно й соромлюся, і злюся. Хто він взагалі такий, щоб говорити мені все це? Він всього лише студент і те, що він нахабний та сміливий, не дає йому права так зі мною розмовляти й ставити штампи на інших.

— Послухай, Жаров, — вимовляю я. — Ти за своє життя що бачив? Гроші, тусовки, дівчатка? Не суди всіх по собі й припини розмовляти зі мною так, ніби я твоя подружка.

Він відпускає мою руку, і я відразу користуюся його секундною затримкою й відходжу, продовжуючи свій монолог.

— Те, що ти зробив в аудиторії, нічого не означає. Я досі нікому й нічого не кажу, щоб не було проблем. Ні в тебе, ні в мене. Якщо це триватиме, мені доведеться звільнитися з роботи, — кажу вже тихіше. — Я сподіваюся, ти зробиш правильні висновки та припиниш мене переслідувати.

Він нічого не відповідає й навіть не дивиться на мене, повністю занурившись у себе. Я не знаю, що стало причиною такої його поведінки, але це й неважливо. Руслан більше не робить спроб щось сказати й зупинити мене, тому я можу спокійно повернутися за столик.

— Ти щось довго, — коментує мою відсутність чоловік.

— Ти ж знаєш, яка я незграбна, — усміхаюся. — Розсипала підлогою весь вміст сумочки. Довелося збирати.

Чоловік, який до цього дивився з підозрою, заспокоюється й киває. Хвилин за п’ять у залі з’являється Жаров. Він сідає за столик навпроти свого супутника та навіть не дивиться в мій бік. Це й добре. Я теж намагаюся не дивитися і знайти тему для розмови з чоловіком.

— Як справи на роботі?

— А, — він робить ледь помітний помах рукою. — Знову одного звільнили. Цього разу Семенова. Він прийшов із перегаром на роботу і його поперли, уявляєш? Ось це в них порядки.

Я ледь стримуюсь від коментаря щодо того, що це нормально: звільнити співробітника за пиятику. Навряд чи Вані сподобається, якщо я так різко висловлюся.

— Добре, що я дозволяю собі випити тільки в дні, коли мені не потрібно на роботу. Не виженуть, — зі смішком додає чоловік. — Будеш ще щось? — цікавиться в мене.

— Ні, дякую, я б поїхала додому.

— Хочеш сюрприз якнайшвидше?

— Так, — з пожвавленням вимовляю та усміхаюся чоловікові, помічаючи краєм ока, що Руслан усе ж таки на мене дивиться.

— Поїхали.

Чоловік швидко оплачує рахунок і, взявши мене за руку, веде на вихід із ресторану. Додому ми добираємося швидко й тільки перед порогом я роблю глибокий вдих, щоб набратися сміливості та перевести дух. Одному богу відомо, що Ваня мені приготував.

— Проходь, — каже чоловік. — Роззувайся й чекай на мене тут.

Я киваю й чекаю. Він повертається з чорною стрічкою, якою зав’язує мені очі. Я не опираюся, щоб не розлютити його, та наказую собі розслабитися. Усе ж таки він дійсно старається, та і поводиться по-доброму, уважно.

— Ось сюди, — командує Ваня.

За відчуттями він веде мене в спальню. За мить, коли чоловік знімає маску, я розумію, що не помилилася. Він дійсно привів мене в нашу спальню, тільки вона трохи змінилася. На тумбочках горять свічки, під стелею кілька кульок у формі серця, а на підлозі маленькими свічками викладено слово «Love». Здається, це відбувається не зі мною. Скільки в мене не було нічого подібного? Рік, два, ніколи?

— Я правда шкодую про те, що сталося, — тихо вимовляє чоловік. — Я змінюся, маленька, правда змінюся, просто я так тебе ревную.

Він обіймає мене зі спини та притискається до мене всім тілом. Навіть найчерствіша людина в цю хвилину відчувала б більше, ніж я. Замість того, щоб пробачити чоловіку і спробувати все змінити, я згадую, як він бив мене, як говорив огидні речі й обзивав. Я не вірю, що той, хто дійсно любить, здатен на щось подібне. Ваня був зовсім іншою людиною, але це було так давно, що я навіть не пам’ятаю, яким саме він був. Його образ до того, як він став звіром, геть стерся. Я пам’ятаю лише поганий його бік, і нічого не можу з цим вдіяти.

— За що ти так зі мною? — тихо шепочу. — Я ж нікого крім тебе не бачу й не помічаю.

Повільно повертаюся до нього. Я не знаю, що рухає мною в цю секунду, але мовчати я більше не можу.

— Я ж не заслужила ударів, Вань, я все для тебе.

— Ань… давай не будемо.

У його очах спалахує небезпечний блиск, і я посміхаюся. Усе це — фарс. Ніхто нікого насправді не любить, просто він відчуває, що я на межі й здатна на що завгодно. Він хоче мене приручити, показати, що він хороший. І я впевнена, що якщо продовжу зараз суперечку, усе закінчиться інакше. Не так, як Ваня хоче показати. Він не здатен на почуття, на ніжність та доброту. Це було колись давно, коли я була потрібна йому як дружина. Коли ж я стала нею, усе змінилося. Звісно, він не почав бити мене відразу, але й тієї уваги, що була колись, теж уже не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍