Агата Задорожна - Пастка для некромантки, Агата Задорожна

 – І де це? Щось ми не до центру зовсім рухаємося… – Айза несподівано сама для себе клацнула зубами від холоду. Можливо, вересневі ночі були і не надто холодними, але точно – вітряними і несподіваними. А у Райні до цього всього домішувався і могильний холод з дванадцяти кладовищ, десятків капищ і сотень невідомих закинутих могил. 

 – Бо нам туди і не треба. Хороша ж некромантка – навіть не знаєш, де архів, – відізвався Тесей, потрохи стишуючи крок. Вони тепер ішли поряд, і він нарешті не намагався обігнати Айзу, ледь не біжучи вперед на своїх довгих ногах. Хоча Айза була би не проти дістатися архіву якомога швидше – чомусь тепер здавалося, що вітер і справді пробирає її до кісток. 

 – Ану зупинись, – раптом наказав їй Тесей, також завмираючи посеред вулиці. Айза послухалася, починаючи відразу ж озиратися сторонами. Коли некромант казав тобі зупинитися серед ночі, зазвичай це не віщувало нічого хорошого. 

Раптом вона краєм ока побачила, що Тесей розмахується рукою. В наступну мить ляпас добряче опустився їй на спину, що та аж наче загорілася вогнем. 

 – Гей! Ти зовсім здурів? – звискнула Айза, відскакуючи вперед. Тесей дивився на свою руку наче трохи здивовано – можливо, не очікував, що вдарить так сильно. 

 – В тебе комар на спині сидів, – сказав він з кривою посмішкою і рушив вперед. – Так що можеш і подякувати – я його точно вбив. 

Айза дякувати не стала. Вони йшли вуличками Райну, які чомусь зараз видавалися набагато довшими і звивистішими, ніж удень, і тільки коли вітер знову дмухнув так, що в неї розтріпало косу, Айза зрозуміла, що вже не відчуває холоду. 

 – Дякую, – знехотя сказала вона, знову наздогяняючи Тесея і вирівнюючи з ним крок. – Але можна було б і не лупити так сильно. 

 – Не розумію, про що ти торочиш… 

Вони проминули маленьку площу з годинником, і тільки коли Айза помітила стрілку, що м’яко перетнула позначку із цифрою три, вона збагнула проблему у їхньому плані. 

 – Зачекай! – вона притримала Тесея за рукав, і той таки зупинився, нехай і з очевидним незадоволенням. 

 – Ну що ще?

 – Зараз ніч. Як ми взагалі потрапимо до архіву? Навіть той, що про кладовища, має бути зачинений вночі… 

Тесей знову кинув на неї цей погляд згори вниз: такий, що Айза вже встигла зненавидіти, з рівними частками подиву і зневаги. 

 – Ти тільки зараз про це подумала? Ні, можеш не відповідати – звісно, ти не думала про це всі ті пів години, що ми йшли містом… 

Айза вже й сама відчувала себе не надто розумною, але водночас кулаки її почали горіти вогнем – від тепла, що розпливалося тілом від Тесеєвого закляття і від бажання того ж таки Тесея вдарити по його красивому пещеному лицю. 

Дуже виразним і відверто щигольським рухом некромант дістав із кишені свого плаща товсту монету – щонайменше, саме цим предмет спершу здався Айзі. Потім вона розгледіла, що у цій монеті була дірочка, що якої кріпився шнурок, і що вона була синя, а не срібна чи золота. 

 – Що це?.. 

 – Пропуск до міських будівель. Архів, департамент некромантії, райнська бібліотека, міське управління… Плюси державної посади. 

Айза тільки цикнула язиком. Звісно, звучало це цікаво, але ось практичної користі у цьому було нуль. Навпаки – щойно щось йде не так, дуже зручно звинуватити некроманта, який має доступ до будь-якої важливої будівлі міста. Але Тесей, здавалося, про це зовсім не думав. Можливо, він просто був не з тієї когорти людей, яких взагалі у чомусь звинувачували. 

Нарешті перед ними замаячила споруда архіву – велична і висока, значно більша за будь-які інші в Райні, які Айзі тільки доводилося бачити. Певно, в цьому і була вся сутність Райну: пилючні архіви і десятки кладовищ. 

У вікнах прямо біля входу вже горіло світло.