Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

— Обіцяй, що будеш поряд. Що не кинеш і не зрадиш.

Не знаю, звідки ці слова бралися. І навіщо я взагалі їх говорила. 

— Обіцяю, —  хрипко сказав Богдан, схилившись ще ближче і майже торкаючись мого обличчя губами. І я відчула, що вздовж хребта біжать мурашки. Богдан був надто близько до мене. А я хотіла, щоб був ще ближчим.

За одним зі столиків я помітила Ігоря. Поруч із ним сиділа симпатична брюнетка. Я радісно помахала другу, а він лише стримано кивнув у відповідь. Наче не він ще вчора радів нашій несподіваній зустрічі і не обіймав мене на прощання.

— Чого він так на тебе вирячився? — хмуро запита Богдан.

— Хто? — не зрозуміла я.

— Задохлик. Це ж з ним ти мило щебетала біля парадного?

— Це що ревнощі? — недовірливо зазирнула в очі Богдану. — Не можу повірити, ти ревнуєш.

— Нічого подібного. Просто не хочу, щоб моя дівчина обжималася з різними придурками, — примружив очі хлопець, і щось мені в його очах здалося дивним.

— Хоч Ігор і не придурок, обіцяю з ним не обжиматися, — палко запевнила його я.

Я думала ще раз написати Лані, але коли помітила їх з Кариною, вирішила замість цього помахати рукою. Іти поруч з Богданом, тримаючись за руки, було так незвично. Взагалі це був найдивніший день в моєму житті. Він почався з того, що я спіткнулася і замастила морозивом хлопця, який, як я думала, зневажав мене. Зараз ми гуляємо по торговому центру, тримаючись за руки, і я не можу припинити згадувати наш поцілунок. 

Я більше не боялася осуду збоку Ліни та Каріни. Мені додає впевненості рука Богдана, що лежить в моїй руці. Він не зводить з мене очей, наче не вірить, що я тут. Та все-таки я хочу, щоб подруг тут не було. Мені хотілося залишитися в маленькому світі, який ми з Богданом створили для себе. Виявилося, я не готова зіткнутися з реальністю після поцілунку  з Богданом.

— Б’юся об заклад, твої подруги будуть шоковані, коли побачать, що ми тримаємося за руки, — каже, наблизивши свої губи до мого вуха Богдан.

Я чекаю, що мене охопить звичайна тривого, але я на диво спокійна. На відміну від того разу, коли ми вперше зустрічалися з подругами на площі. Тоді я шалено хфилювалася через своє вбрання, тепер мені байдуже. Поруч із Богданом я відчуваю себе більш схожою на себе, і я багато працювала над тим, щоб почуватися комфортно в новому образі. Якщо Лана з Каріною мої справжні подруги, то їм теж має бути байдуже, яка в мене зачіска та чи ношу я модний одяг. А раптом ні? 

— Можливо, — роблю глибокий вдох і повільний видих, — Думаю, настав час перестати перейматися тим, що можуть подумати інші, і робите те, що я хочу.

— Добре, — каже Богдан і посміхається.

Я дивлюся на його красиву посмішку, яка так йому пасує, і відчуває, як всередині починає рости сонце. Яскраве і гаряче. Воно зігріває мене теплом, і я з вдячністю обіймаю Богдана за пояс.

Ми пробираємося крізь натовп. Народу стає все більше, оскільки вже звечоріло і молодь потягнулася в улюблене місто тусовки. Я звертаю увагу на зграйку підлітків, які голосно радяться, куди підуть після фільму:на фудкорт чи в Мак. Це нагадує мені літні канікули після десятого класу, коли ми з дівчатами так само проводили час з нашою компанією. Тоді, будучи в зірковій тусовці, я б не ходила за ручку з поганим хлопцем, який вкрав моє серце.

— Привіт, — бачу ви чудово порузумілися, — хихотить Лана. — Вона знову веде прямий ефір і наводить телефон на нас з Богданом. Я хочу сховатися за широкою спиною хлопця, але змушує себе залишатися на місці і навіть посміхаюся в камеру. Богдан посміхається тією посмішкою, яку я ненавиділа в школі. 

Друг Богдана теж тут. Він сидить гранітному виступі фонтана і махає нам звідти рукою. Ніхто з них не пропустив той факт, що ми тримаємося за руки. Я зробила слабку спробу звільнитися, але Богдан міцно тримав мене, а потім взагалі по-хазяйськи поклав свою лапищу мені на плече.

— Я провели час? — питаю в подруг, намагаючись приборкати нерви.

— Чудово! Стільки шмоток накупили, — як завжди Карина сповнена енергії, вказує кивком на купу пакунків біля ніг Діми. — В MAX MARA були знижки.

Ми з Богданом обмінюємося поглядами і посміхаємося. 

— А ви як провели час? Жодних нещасних випадків з нашим Вухасиком? — з кислою посмішкою питає Лана.

— Цього разу обійшлося без форс-мажорів, — сміється Богдан, — хоча я не збираюся скаржитися.

Богдан нахиляється і цілує мене в скроню, а я відчула себе в прострації. Слова Лани боляче кольнули в серце. Вухо — прізвисько, яке дав мені Коваль у школі. Воно прилипло до мене з першого дня появи хлопця в класі і супроводжувало до випускного. За це я ненавиджу своє прізвище — Корноух, але більше ніхто так мене не називав. А надто найближчі подруги. Тому так образливо чути прізвисько від Лани, хоч і в лагідній обробці.

— Звісно-звісно, жодних прихованих намірів, щоб затягнути тебе на побачення, — додає Лана, і Богдан теж сміється над її жартом.

— Що ви робили, — вступає в розмову Карина. Вона з осудом дивиться на Лана, яка стоїть з незворушним обличчям і знизує плечима.

— Ми поїли морозива, а потім я навчила Богдана кататися на роликах.
ії
— Ти вмієш кататися? — скрикує Карина і переводить погляд з мене на Лану.