Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Глава 7

Вероніка

 

Богдан поцілував мене. Він поцілував мене. Я опираюся бажанню доторкнутися до своїх губ, які ще зберігали смак губ Богдана. Намагаю вгамувати серце, що безконтрольно б’ється. Його пальці перебирають моє волосся, з відчудженістю, наче він не усвідомлює, що робить. Ці гіпнотичні зеленв очі, які колись, дивилися з призирством, тепер сповнені здивування. Звук надрукованої фотографії, що виїхала з отвору, виводить мене зі ступору. Богдан відпускає мене, щоб я могла нахилитися і взяти її. Ось він — доказ нашого поцілунку на останньому знімку. На ньому ми виглядаємо, як справжня пара.

Ми все ще обіймаємося. Його рука лежить в мене на талії. Я відчуваю, який він напружений, хоча пару хвилин був м’яким і піддатливим. Я піднімаю очі і бачу його пронизливий погляд.

— Ти поцілував мене.

Богдан ухмиляється, ховає очі.

— Ти поцілувала мене у відповідь.

— Навщо? Це такий жарт?

— Облиш, Ніко, — бурчить він. Вираз його обличчя змінюється. Здається, він шкодує, що втратив контроль.

Я завмерла і здивовано на нього подивилася. Оце вже ні. Цього разу я не дозволю йому втекти від мене.тУважно спостерігаючи за його реакцією, я продовжую тиснути:

— Той поцілунок не був скхожий на жарт. Тобі сподобалося цілувати мене. 

Богдан міцно стискає щелепи. Я намагаюся відсторонитися від нього, але його приглушений голос зупиняє мене.

— Ти мені подобаєшся, Ніко, — Богдан піднімає голову і його лютий погляд врізається в моє серце, — ти мені завжди… завжди дуже подобалася. В мене перехоплює дихання від його зізнання. Я ще не звикла чути свої ім’я з його вуст. Я відводжу погляд, роздивляюся фото, на якому ми цілуємося. Я думала, він мене ненавидить. Він стільки часу витратив на те, щоб ображати і дражнити мене. Але фото не бреше. На ньому закарбована справжня, не награна пристрасть.

— Ти чудово це приховував. Звідки мені було знати, що я тобі подобаюся?

— так. Вибач, — він потирає потилицю. Я не не міг навіть собі в цьому зізнатися. Поводився з тобою, як придурок.

Він невесело сміється. Від цього звуку в мене стискається серце.

— Я і подумати не міг, що такій дівчині, як ти, може сподобаться хлопець схожий на мене. Але зараз ми можемо спробувати. 

Його палкий погляд пронизує мене наскрізь і запаляю вогонь у серці. Він не помиляється. У школі я була надто зациклена на собі, нп тому, що про мене подумають вчителі та однокласники, що не дозволила б йому наблизитися.

Нахилившись, я проводжу носом по його носі.

— Я не заню, — дражнюся, — думаю, мені потрібен ще один поцілунок, щоб бути впевненою. Ти маєш стільки помилок виправити.

Я тут же злякалася сказаних слів. Стало так ніяковоя, що я кілька секунд навіть поворухнутися не могла - просто дивилася на Богдана величезними очима, не розуміючи, мені що мені тепер робити.

Кутики губ Богдана піднімаються, він торкається мого обличчя. Пальці його були напрочуд ніжними, а рухи — плавними. Начебто переді мною був не небезпечний тип, який тримав в страху всю школу, а милий хлопець. Такий милий, що хотілося доторкнутися до його каштанового волосся. Чому він не був таким раніше?

— Насправді я теж винна перед тобою, — додаю швидко, бо просто не можу мовчати. В голові паморочиться, я не можу відвести погляду від його губ. Я майже не дихаю. — Я була надто налякана, щоб бути собою, і нічого не помічала поряд із собою.

— За пів року багато чого змінилося, — каже Богдан. 

— Так, — погоджуюся я киваючи. Та перш ніж закінчую, він впивається в мої губи палким поцілунком. 

У фотокабінці надто тісно, а він тримає мен дуже міцно, наче боїться, що я передумаю і вирвуся. А я і не думаю тікати. Його тихий сміх губиться в наших поцілунках, щоки палають. Я не хочу, щоб цей поцілунок коли-небудь закінчувався, але крізь мої затуманені думки чую голос за перегородкою.

— Гей, у кінозалі є спеціальні місця для поцілунків. Інші теж хочуть сфотографуватися.

Богдан пирхає і не рухається з місця, продовжує грати пасмом мого волосся. Я відчуваю, що фарба заливає моє обличчя і навіть шию.

— Думаю, нам доведеться звільнити кабінку, — спокійно каже Богдан, вказуючи на завісу.

— То ходімо.

— Не забудь наші фотки.

Ми виходимо з кабінки, я пригинаю голову, щоб не зустрітися поглядом молодими дівчатами, що чекали своєї черги. Відчуваю, як вони витріщаються на нас. Одна з них роздратованим рухом відкидає назад волосся. Вони так нагадують моїх подруг у ті часи, коли ми вчилися у школі.

Я вдивляюся у натовп, виглядаючи дівчат. Думаю, вони покінчили з шопінгом, тож маємо повертатися додому разом. Я швидко надрукувала повідомлення Лані і отримала у відповідь, що вони чекають мене на першому поверсі біля фонтана.

Спустившись на ескалаторі, ми, тримаючись за руки, йшли з Богданом по торговому центру. Коли проходили повз столики, за якими сиділо багато людей, раптово гучно заграла музика і промоутер голосно почав закликати відвідувачів брати участь у розіграші цінних призів. Від несподіванки я здригнулася, і Богдан інстинктивно притис мене до себе, ніби бажаючи захистити. А я припала до нього — такому великому, гарячому та сильному.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍