Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

— Класика — це завжди добре.

— Дуже смачно.

Я посміхаюся, простягаю руку і ніжно торкаюся її носа.

— Ти трохи замастилася.

Вона спостерігає, як я підношу палець до рота і злизую з нього морозиво. Її дихання стає поверхнєвим, і моя рука лягає їй на талію, підштовхуючи ближче до мене. Сонце виблискує на її волоссі, і я торкаюся торкаються його. Щось привертає її увагу позаду мене.

— Фотокабінка, — скрикує вона і сяє, наче сонце. — Давай зробимо фото.

— Ти серйозно? — розчаровано питаю я, незадоволений, що зв’язок, який нарешті встановився між нами, розірвався. Готовий заприсягтися, вона була готова поцілувати мене.

— Гаразд, але знай: я роблю це лише тому, що ти попросила.

— Дякую, — заплескала в долоні Ніка, — я ніколи цього не робила. І ще… хочу мати фото з тобою.

Ми йдемо в кабінку і кілька хвилин дуркуємо перед камерою. Сміємося, робимо кумедні обличчя і кривляємося, бо Ніка каже, що це обов’язкова частина будь-якої фотосесії.

На останній фотографії її краса вражає мене. Шість місяців розлуки не зменшили їх; натомість вони зміцніли. Коли камера перестає клацати, я ніжно обхоплюю її обличчя обома руками, спонукаючи її повернутися до мене.

Не вагаючись, я нахиляюся і цілую Ніку, насолоджуючись відчуттям її оксамитових губ. У неї вислизає тихий звук здивування, але вона охоче відповідає взаємністю. Пальці переплітаються з її шовковистим волоссям, пасма такі м’які, як я собі і уявляв. Її рука лежить на моїх грудях, і ми губимося в ритмі наших сердець.

Поцілунок закінчився раніше, ніж я очікував. Ніка розриває його, щоб ковтнути повітря, але не відштовхує мене. Я притискаю її до себе, слухаю її нерівні подихи. Її губи все ще поруч з моїми. Я не хочу відпускати її, боюся її реакції. Боюся, що вона пошкодує про те, що поцілувала мене. Я прагну знову заплющити очі і загубитися в її солодких губах зі смаком полуниці і ванілі.