Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

— Не хвилюйся, всі з чогось починають, — заспокоїла мене Ніка, тягнучись до моєї руки. — Давай я тебе покатаю!

Коли ми разом вийшли на ковзанку, світ перетворився на калейдоскоп кольорів і сміху. Жваві ритми музики із сусідніх магазинів додали вражень. Ніка м’яко вела мене, переплівши наші руки, коли ми вправно маневрували через перешкоди, призначені для досвідчених ролерів.

— Відчуй ритм, — заохочувала Ніка. — Дозволь музиці керувати твоїми рухами.

Я спочатку вагався, ковзани хиталися піді мною. Ніка не здавалася, терпляче їхала поруч, не даючи мені впасти. І поступово я знайшов рівновагу. Початкове побоювання замінилося піднесенням, і ковзанка перетворилася на веселий ігровий майданчик.

Через пару годин я вже досить непогано катався. До майстерності Ніки було ще далеко, але я вже не нагадував корову на льоду. 

— А ти молодець, — похвалила мене Ніка, коли ми, захекані, сіли відпочити. 

Навколо панувала метушня, гучно грала музика, пахло попкорном. 

— Тепер ти знаєш одну з моїх таємниць, — зізнався я. — Отже, маєш розказати мені свою. 

— Я багато чого приховувала в школі, — шепоче Ніка.

— Наприклад? 

— Музика, — робить ковток повітря і з силою видихає. — Я дуже люблю музику. Такі групи   як BTS.

Я киваю, сподіваючись, що вона продовжить ділитися зі мною таємницями. Хочу побачити ту її сторону, яка довіряє мені. Хочу, щоб вона відкрилася настільки, щоб побачити, якою вона є насправді, а не ідеальну маску, за якою вона ховалася.

— Що ще?

— Ненавиджу моду і тренди, — показує на свою сорочку. — Що з того, що вона не стильна? Вона зручна. Мені подобається.

Я роздивляюся кожен сантиметр її тіла.

— Так, — бурмочу я. -- Мені теж. Давай поїмо морозива, Вушко.

Відчуваючи себе до біса впевненим, беру її за руку. Ніяковію від того, що відчуваю тепло її м’якої руки в своїй. Якби я наважився на такий вчинок у школі, чи був би у неї такий же шокований, але заінтригований вираз обличчя, як зараз? "А що, якби" нікуди не привело, але ми маємо тут і зараз, цей єдиний день, який подарував нам всесвіт, і я не збираюся змарнувати цю можливість. З нерішучою посмішкою вона стискає мою руку.

Стоячи в черзі за морозивом, я піднімаю голову і крадькома поглядаю на неї. 

— Де ти навчаєшся?

— В Могилянці. — від її променистої усмішки мені перехоплює подих. — Мені там подобається. Там мене навчили бути собою, відстоювати свої кордони. Я навчилася відкрито говорити про те, що мені подобається. 

Черга рухається, і люди позаду нас просуваються вперед, аж поки не починають дихати нам у потилицю. Прокашлявшись, я роблю крок уперед, Ніка тримає мою руку.

— Справді?

Вона відривається від перегляду меню морозива, щоб подивитися на мене. 

— А ти де навчаєшся?

Я не поспішаю з відповіддю. Те, що я вступив  в університет Шевченка, не є моєю заслугою, тож я неохоче розповідаю, що навчаюся там. З іншого боку, я має відмінні успіхи, і в деканаті мені пообіцяли, що переведуть мене з контракту на бюджет, як тільки з’явиться місце.

Ми зробили замовлення і знайшли вільний столик біля вікна, звідки добре було видно зимовий сад з квітучими рослинами. Ми сиділи у затишній тиші, поки Ніка не порушила її.

— Тобі не здається дивним, що ми обидва залишилися в місті і жодного разу не побачилися? — сумно питає вона, а потім раптом додає: повірити не можу, що ти купив ванільне морозиво.

— А що не так з ваніллю?

— Вона нудна. Я і подумати не могла, що такий хлопець, як ти, обере ваніль.

— То ти вважаєш мене нудним? — насміхаюся я. Показую жестом на її вишуканий ріжок з полунично-банановим морозивом, посипаний шоколадними крихтами.

— Ваніль — мій улюблений смак. А тебе не знудить від цього цукрового монстра? 

У відповідь вона заплющує очі і максимально висовує язика, щоб захопити побільше морозива. Цей жест стирає самовдоволену посмішку з мого обличчя. Я скоріше відводжу погляд від неї, бо думки починують плутатися.

— А тобі ніколи не хотілося спробувати щось нове. Раптом тобі сподобається?

— Справді? То іди сюди.

Обхопивши її зап'ястя, і насолоджуючись слабким рожевим рум'янцем на її щоках, підношу її ріжок до рота і проводжу по ньому язиком. Я влаштовую виставу зі стогонів, наче смакую смачні ласощі, як це хвилину тому робила вона. Її гарні сині очі застигають на моїх губах, а потім повільно піднімаються вгору. Люди проходять повз нас, але я не відводжу від погляду від Ніки. Мій великий палець лягає на її зап’ястя, туди, де б’ється пульс. Світ навколо нас більше не існує. Тільки вона і я.

— І що…? — шепоче Ніка.

— Дуже смачно, — мені справді сподобався фруктовий смак морозива, — хочеш скуштувати моє?

— Хочу.

Пропоную їй свій ванільний ріжок, підношу його до губ. Її язик висовується, щоб лизнути його. Вона задоволено мугикає, а я багатозначно піднімаю брови.