Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

Згадую сварку з подругою та всі свої сьогоднішні ситуації.

Скільки можна паритись? Сьогодні я безперечно добре пояснила ситуацію.

— Гаразд, — знизую плечима, і обертаюся до Світлани, яка виглядає так, наче й не дихала з моменту наближення Барінова. — Зустрінемось завтра, так? — тягну губи в невинній усмішці, хоч і почуваюся максимально ніяково.

—Угу, — невиразно звучить відповідь. — Хорошої вам розмови.

Кинувши останню фразу, вона відразу йде, навіть не глянувши наостанок.

— Ти це спеціально, так? — запитую прямо в лоб, схрещуючи руки на грудях.

— Що "це"? — парирує, зображуючи пальцями лапки.

— Намагаєшся посварити мене зі Світланою, — заявляю цілком упевнена у власній правоті. —  Для чого тобі це?

— Цікаво мислиш, — хмикає і тягне губи в усмішці. — Може, я хочу з нею помиритись і таким чином намагаюся викликати ревнощі?

Очі округляються. Адже я мимоволі припускала подібне. Не дуже тішить така заяву. Скоріше зовсім не викликає приємних емоцій.

— Сильно ти їй потрібен, — серйозно відповідаю, піднімаючи підборіддя. — Ти остання людина, з якою Світлана почне стосунки.

— Виходить, обговорюєте мене? — самовдоволено запитує, спостерігаючи за реакцією так, ніби намагається прорахувати всі емоції та думки. — Не був би таким певним і категоричним на твоєму місці, Ілоно.

— Ти не на моєму місці, — войовничо нагадую я. — І, звичайно, ми тебе не обговорювали! Боляче треба!

— Не про це зараз, — відмахується Барінов. Безперечно, переконати його не вдалося. — До тебе чи до мене?

— Для чого це? — знову ошелешено кліпаю очима.

— Ну, як же? Займемося нашим проектом. Що там за планом? Друге питання із тридцяти шести?

Треба ж навіть запам'ятав.

— Давай краще в кафе. Тут неподалік є хороше. Там пончики смачні та латте з карамеллю відмінне.

Не говорити йому, що після його вчорашнього візиту всі мої домочадці впевнені, що незабаром я приведу додому нареченого на сватання. Природно, окрему подяку варто піднести Ніку, який за вечерею тільки й робив, що без зупинки просвячував батьків у подробиці мого особистого життя.

Ех, знав би тільки він, наскільки далекі його здогади та бажання від правди.І до Барінова в гості бажанням йти, як і раніше, не горю.

— Ти ж знаєш, що за правилами етикетики той хто запрошує кудись – платить? — Розтягує губи в задоволеній усмішці.

— Як чудово, що я зовсім не цікавлюся правилами етикету, — відповідаю такою ж посмішкою.

— Жах, — награно вигукує Рома, прикладаючи долоню до губ. — З ким мені говорити?

Вперше звертаю увагу, що в нього губи пухкі. І йому дуже йде посмішка.

— Але коли вже ти заговорив за етикет, — хмикаю, хитро прикусуючи губу. — То спочатку ти запросив мене. Тому, так і бути, не заважатиму тобі бути джентльменом і заплатити.

Подумки вже уявляю, скільки пончиків можна замовити, щоб потім не катувати власну совість. Вона в мене дама вразлива.

— Тобі хтось казав, що ти хитра? — Запитує Рома, продовжуючи уважно розглядати.

— Що ти, — заперечливо хитаю головою. — Ніколи в житті! Звичайно, якщо ми не беремо до уваги батьків. І брата.

Незграбна ситуація, що трапилася хвилин десять тому, геть-чисто стирається з пам'яті. Ось як легко заспокоїти себе. Як виявляється, мені для цього досить латте з улюбленими пончиками.

— То яке там наступне запитання, нахлібниця? — питає Рома, як тільки офіціантка приносить наше замовлення.

Оглядаю свої чотири пончики з непідробним коханням.

— Сам ти нахлібниця, — фиркаю, хапаючись за свою здобич, і смакую перший шматочок ласощів.

— Просто не знаю, як правильно сказати… Напончиця, виходить?

— Дуже смішно, — повідомляю з кам'яним виразом обличчя. — Виходить, у тебе тільки з правилами етикету добре? В іншому не дуже. А наступне запитання у нас…— на мить замислююся, відкушуючи ще шматочок пончика і запиваючи гарячим латте, що обпалює горло. — Чи хотів би ти бути знаменитим? Якщо так, то в чому?

— Це очевидно, Ілоно, — здивовано піднімає брови. — Баскетбол.

— Ну, для людини, яка зовсім не цікавиться твоїм життям, явно не очевидно, — роблю зауваження, для чогось спеціально помічаючи, наскільки мені на неї фіолетово.

Соромно зізнатися самій собі, а тим більше йому, що відповідь справді могла передбачити наперед.

— І справді хочеш займатися ним усе життя?

Загалом, я люблю волейбол. Але точно не бачу в подібній справі всього життя. Лише заняття, здатне принести задоволення, розважити і відволікти.

— Усе життя – поняття непередбачуване. Якщо я доживу до ста, то навряд чи зможу бігати з м'ячем у такому віці. Хоча так, був би дуже радий. Але не виключаю варіанта, що через кілька років інтереси зміняться, і інше захоплення стане цікавішим.Не хочу зациклюватися на чомусь одному, без можливості зробити крок вліво та вправо.

— Цікаво, — простягаю я.

Те, що Барінов готовий до змін настільки, що зможе покинути баскетбол, стає новиною.

— А ти? — Запитує, коли в мене залишається один пончик.

На нього дивлюсь уже без такого вогню в очах. Переоцінила свої сили, згадуючи прислів'я про халяву та оцет.

— А я не знаю, — відповів чесно, знизуючи плечима. — Популярність – це завжди про дві сторони медалі. У мене були думки стати блогером або щось на зразок того… Але швидше за все по-справжньому ніколи не була подібним зацікавлена. Бажання бути відомим, коли немає справи, якою ти гориш – залишається лише бажанням.

— Невже тебе нічого не цікавить? — Рома питально піднімає брову.

— Чому ж? — парирую я. — Навпаки. Мене цікавить багато чого. Мені подобається грати у волейбол, робити фотографії, вивчати мови, малювати… Дуже багато, розумієш? Але нічого серед цього не викликає бажання досягати більшого та присвячувати цьому життя.

Ще ні з ким не говорила про те, як мене гризе ця споконвічна тема.