Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

Моє ж обличчя в таку холодіну почервоніло повністю, нагадуючи колір найстиглішого помідора.

Може, теж варто почати тональним кремом користуватися? У цьому весь секрет?

Та ні. Навіть він у моєму випадку нічим не допоможе.

— Ні, — знизую плечима,не уточнюючи, що прийшла хвилиною раніше.

— Тоді підемо? — усміхається і киває головою у бік школи.

— Так, — легко погоджуюсь я.

Проводимо весь шлях у незвичному мовчанні. Мені хочеться саму себе стукнути чимось важким, щоб нарешті зрозуміти, що відбувається і чому це все так не подобається.

Людей у ​​залі ще більше, ніж минулого разу. Усі спішать, намагаючись зайняти місця.

Свєтка сідає на перед, тому мені доводиться теж, хоч і не підтримую такого рішення. Але, може, це й краще? Якщо Барінов не помітить мою присутність, як потім доведу, що виконую свою частину договору?

Свєтка, як ні в чому не бувало, балакає про всяку нісенітницю. Втім, як завжди. Може, дарма сама себе накручую і нічого незвичайного справді не відбувається?

Мене приголомшує чужим криком, як тільки на полі з'являється команда, в якій грає Рома.

Господи, що ж відбувається на масштабних іграх, відомих клубів, якщо після звичайної шкільної у мене ще тиждень дзвін у вухах стоятиме?

Барінов приковує увагу одразу. Саме тому помічаю, як він уважно проводить поглядом по всіх присутніх, що сидять на трибунах. Застигає в певний момент, через що на долі секунди аж перехоплює дихання. Адже зупиняється саме коли наші погляди зустрічаються.

Його губи відразу розтягуються в самовдоволеній посмішці, за яку відразу хочеться настукати йому по голові. Але й думати про це забуваю, коли він раптово підморгує.

Рома не бачить моєї спантеличеності від такого жесту, тому що наступної секунди суддя підкидає м'яч, і час для гри починається.

Чомусь здається, що те, що відбулося помітила не тільки я. Шкірою відчуваю, що деякі дівчата пропалюють мою скромну персону поглядом і шепочуться.

Та й Светка раптово без причини замовкає. До кінця гри більше не вимовляє жодного слова.

Я, у свою чергу, трохи заспокоївши бурхливі думки, починаю спостерігати за грою. Вперше не клацаю телефон, тому що в якийсь момент спостерігати за тим, що відбувається на полі, стає набагато цікавіше.

Команда Барінова здобуває перемогу. Вони всі спітнілі й почервонілі, як я після морозу, обіймають один одного і плескають по спині. Неозброєним поглядом видно, яке їм приносить задоволення сама гра і перемога зокрема.

— Ідемо? — питаю у Свєтки, як тільки команди вирушають у роздягальню.

— Хіба ти не маєш зустрітися з Ромою? — питає не зацікавлено, але, здається, вловлюю нотку сарказму в тоні.

— Ні, навіщо? — заперечливо хитаю головою і підводжуся зі свого місця, прямуючи до виходу.

Подруга, недовго думаючи, йде слідом.

Мороз огортає миттєво. Намагаюся скоріше застебнути куртку, підганяюча людьми, що йдуть ззаду, і шкодую, що не зробила цього раніше.

— Зайдемо? — подруга смикає за лікоть і показує кивком голови на школу. — До туалету хочу.

— Ходімо, — даю свою згоду, бо сама не відмовлюся туди зайти.

При вході натрапляємо на нашого вахтера. Іноді здається, що він не спить, не їсть і додому не ходить.

— Здрастуйте, дядьку Васю, — дружелюбно вітаюся я.

— Дівчатка, — лагідно розтягує губи в посмішці. — Гаразд, я хоч гроші за це одержую, а ви що тут так пізно забули?

— Як же, — хмикає Свєтка. — На гру приходили. Потрібно тепер десь макіяж підправити.

— Біжіть-біжіть, — дає дозвіл. — Вам можна.

Дякуємо йому і ледве не бігом добираємось до туалету.

У коридорах вже вимкнене світло і в темряві звичні шкільні коридори виглядають досить дивно та незнайомо.

Закінчуємо досить швидко і на виході ще раз від щирого серця дякуємо вахтеру, що він врятував ідеальний макіяж Свєтки.— А завтра ти чим зайнята? — Запитує подруга, поки ми йдемо по шкільному дворі.

Вона знову почала говорити і навіть не стала з'ясовувати інцидент. Дивно.

— Ілоно, — лунає гучний голос позаду нас.

І гадати не треба, хто мене гукає.

Вже здатна розпізнати його голос.

Насамперед кидаю погляд на Світлану. І так, судячи з виразу обличчя, вона теж змогла впізнати його за голосом.

Саме тому, коли Барінов підбігає в розстебнутій куртці і з розпатланою копицею чорного волосся, ніхто з нас не здивований.

Почуттів, що проносяться в кожній із нас, безперечно, багато. Але здивування немає.

Помічаю, що навіть уявити не можу, що Рома може зробити цього разу.

Хочеться розчинитися в цьому морозному повітрі, аби не бути у подібному незручному моменті.

– Що? — навіть не знаю вголос питаю, чи тільки в голові виникає це питання.

Впевнена лише в тому, що повертаюся до Барінова та окидаю запитальним поглядом.

Свєтка не обертається, але й далі не йде. Так і застигає дома.

— Я тебе проведу, — його тон не терпить заперечень.

Від подібної заяви щелепа відвисає, і не виникає жодної думки, як маю зараз відреагувати.

Ось кумедно виходить, адже коли не потрібно – тупих ідей та рішень у голові достатньо.

Світлана смикається від твердження, що прозвучало - помічаю бічним зором. Та так, наче в неї вистрілили притул.

— Ем… — відчуття, що потрапила до якогось мелодраматичного серіалу, з величезною часткою інтриг. Тільки проблема в тому, що сценарій мені ніхто не показав і доводиться діяти навмання. — Навіщо?

— Є серйозна розмова, — наш зоровий контакт продовжується, не перериваючись ні на мить.

Про що йому раптом треба було поговорити? Навіть припустити не можу.

— Вона не може почекати? — з натиском питаю я, чудово усвідомлюючи, що буде, якщо ми зараз підемо вдвох.

— Абсолютно ніяк, — Рома, чорт забирай, посміхається, ніби навмисне зараз грає на наших зі Світланою нервах і робить це навмисне. — Невідкладна розмова.