Вікторія Вашингтон - Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон

Мені хочеться відректися від них, адже це зовсім не те, що я бажала почути.

Абсолютно.

— Ти мені не брат, — чітко відрізаю. — І ніколи ним не станеш.

Долоні самі по собі стискаються в кулаки.

— Чому ти так кажеш, Сашко? — він намагається зазирнути мені в очі, але я вперто відвертаюся.

Його долоні торкаються моїх палаючих щік і розвертають до себе.

Погляди все-таки зустрічаються.

У моїх очах сльози, а в його - якесь нерозуміння і каяття.

Фатальна помилка. Йому не варто було торкатися мене. Взагалі не варто було затівати цю дурну розмову, яка лише вкотре розбудила всі мої почуття.

Ми певний час роздивляємося одне одного, а потім... Потім я роблю те, про що явно шкодуватиму потім.

Доторкаюся до його губ своїми.

І серце вмить виривається з грудей, бо я чекала цього стільки років.

З того самого моменту, як він давав мені обіцянку біля того струмка.

Таку щиру, сповнену бажання і надії.

Я навіть не встигаю злякатися свого пориву. Бо долоні Власа знову повертаються до моїх щік, і він поглиблює поцілунок.

Мій перший дорослий поцілунок.

Досить невмілий, нерішучий, але до біса правильний.

Адже саме для нього я берегла його стільки років.

Мене розриває від емоцій. Здається, що це щось неймовірне і неземне. Але те, що повинно було трапиться незважаючи ні на що.

Я швидко підхоплюю Власа і відповідаю йому з не меншим напором.

Це все так само мазано, але я вкладаю всі свої почуття й емоції.

І він теж. Я настільки чітко відчуваю, скільки він вкладає в цей поцілунок, що точно не можу помилятися.

Мені хочеться, щоб ця мить не закінчувалася ніколи.

А якщо й закінчиться, то щоб повторювалася знову й знову.

Але, мабуть, цьому не судилося збутися.

Нас перериває звук вхідного повідомлення на моєму телефоні.

Влас щомиті ніби прокидається від мани і відсторонюється.

— Вибач, — його рука ніжно погладжує шкіру на моїй щоці.

— Ти не повинен, — намагаюся заперечити я, борючись із бажанням повернутися до його губ знову.

— Правда, пробач, Аль, — раптово він називає мене саме так, як я просила, і відсторонюється, залишаючи легкий поцілунок на моїй маківці.

Він іде, зачиняючи за собою двері. Він не грюкає ними, але відчувається саме так.

У грудях у мене моментально розлітається все на друзки. Так потужно, що нібито оглушує, залишаючи дзвін у вухах.

Скільки я продовжую стояти прикута до місця? Хвилину? Десять?

Приходжу до тями, коли на телефон знову приходить повідомлення.

Беру його до рук і тремтячими пальцями перевіряю, хто посмів перервати цей момент.

Катя.

"Ти не повіриш..." — свідчить її перше повідомлення.

"Знаєш із ким я фоткалася під ліхтарним стовпом о третій годині ночі? Готова посперечатися, що навіть не вгадаєш!"

Хочу попросити, щоб вона розкрила таємницю, але навіть на це сил знайти не можу.

Благо, подруга пише сама, навіть без моїх непотрібних розпитувань.

"З Івановим"

Сказати, що я шокована - нічого не сказати. Я б точно підскочила на рівному місці, перебуваючи за інших обставин.

Але з урахуванням того, в яких перебуваю я, хочеться написати лише — "Ти ніколи не вгадаєш, з ким я цілувалася кілька хвилин тому".

Природно, я стримуюся і не пишу цього.

Замість цього пальці не поспішаючи вводять текст і натискають відправити — "Та ти жартуєш!"