Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

Він відставив свій ноутбук і потягнувся за кавою. Йому неймовірно пощастило, що залишений на персональному комп’ютері Крафта вірус-маячок повідомив про спробу перечитати листування. Можна було тихо та непомітно видалити деякі файли, однак у потрібний момент літератору захотілося краєм ока познайомитися з детективом. Вбивцю письменників зацікавив впертий чоловік по той бік екрану, який безпечно рився у чужій білизні, не проявляючи сорому.

Спеціальна програма за кілька секунд ідентифікувала обличчя детектива. На перший погляд воно здавалося незнайомим, але за допомогою інформації та власних спогадів літератор зумів розпізнати відомого поліцейського. З одного боку йому стало приємно, що його взявся шукати «мисливець на маніяків», а з іншого непримітний заїка міг зірвати плани. Колеги говорили, що майор Стеценко ще не залишив жодної справи нерозкритою, навіть якщо доводилося ризикувати власним життям.

— Зараз подивимося наскільки ти крутий! — усміхнувся літератор.

Кілька повідомлень змусили талановитого детектива відчути паніку. Цього йому вистачало, щоб зробити перші уявлення про характер ворога, однак гратися занадто довго з таким небезпечним суперником він не планував. Літератор усвідомлював усі ризики виходу на зв'язок.

«Можливо, участь майора тільки приверне увагу до справи?» — подумав він.

Спаливши жорсткий диск комп’ютера Крафта, літератор допив каву і відкрив на робочому столі нове вікно. Він дивився на відому письменницю, яка рвала топи на літературних порталах. Вона давно прославилася написанням романів еротичного спрямування і любила запалювати у жінках пристрасть до владних чоловіків. Інколи її романи торкалися межі заборонених законом речей.

Літератор поглянув на сонний вигляд змученої авторки і відкрив у іншій вкладці четверту сторінку її нової книги. Там йшла мова про проникнення головного героя до будинку героїні. Далі не потрібно було мати надприродні здібності, щоб вгадати, яка сцена стане наступною. Авторка гралася з долею створених нею персонажів, не підозрюючи, хто за нею дивиться з іншого боку екрана.

— Краще б ти цього не писала! — посміхнувся він, дивлячись на наступну здобич.

Читання втомило літератора. Текст був написаний нелогічно і вкрай нецікаво, оскільки майже кожен розділ починався з чергової сцени дикого сексу. Жодних змістовних діалогів, чи якоїсь інтриги він не міг знайти. Питання полягало тільки у виборі пози під час статевого акту. Від одноманітності первісний сплеск уваги перетворився на затухаючий вогник.

«Візьмуся ліпше за власний роман. Довго не писав нових розділів!» — подумав літератор.

Руки спочатку боязко тремтіли, однак з першими доторками до клавіш взялися створювати жорстокий світ з елементами особистої драми автора.

Я втік з її квартири після того, як викликав поліцію та швидку. Зверху могли невірно зрозуміти мого вчинку. Навіть у момент важкої втрати робота все одно продовжувала керувати моїм життям. Пам’ятаю свої емоції, коли покидав кохану жінку в оголеному вигляді на розсуд публіки.

Вона лежала у брудній воді з жахливим виглядом. Я вирішив стерти той образ і закарбувати у свідомості тільки прижиттєвий портрет. Бували часи, коли їй хотілося посміхатися після кожного нашого поцілунку. Тоді клята література ще не почала затягувати мою кохану у бездонну яму.

Покидаючи нашу квартиру, мені захотілося знищити кляту книгу, але щось не давало спокою. Голова розривалася від думок: «Ця книга стала сенсом для неї в останні місяці життя. Ти не маєш права просто стерти її!» Я зумів прогнати безглузді вагання і відкрив ноутбук, однак побачене там змусило не видаляти роман, а визнати власну помилку. Стала зрозумілою причина суїциду.

Вона здавалася надміру вразливою, часто плакала з невідомих причин, а ще бувало й таке, що відмовлялася їсти, але ж я не звертав на це уваги. Причини суїциду, як виявилося, накопичувалися протягом кількох місяців після останніх слів у романі. Вони мали кілька джерел виникнення. Я читав і розумів, що її хтось навмисне доводив до думки про смерть, і цей хтось мав людське ім’я…

Кляте листування стало для мене звільненням. Я зрозумів, що більше ніколи не зможу повернутися до роботи та нормального життя, доки виродки не дадуть вичерпну відповідь за скоєне. Тривалий час вони катували мою кохану, але я цього не встиг вчасно побачити.

Її похоронили за надіслані мною кошти. Приїхали навіть батьки, котрі нею ніколи не цікавилися. Зібралася невеличка публіка з награними сльозами. Вони тільки вдавали плач. Щиро ридав лише я. Разом з нею відійшло єдине, що могло стати для мене важливим у житті.

Чому ми задумуємося тільки тоді, коли втрачаємо? Скільки минуло вечорів з затягнутим мовчанням? Один з моментів міг змінити все. Мені потрібно було просто запитати: «Що сталося?» Вона б відповіла звичними відмовками, але я мусив продовжити розпитувати. Тоді нікому б не вдалося перетворити її не божевільну. А перетворення тривало досить довго…

Через два тижні після її смерті я заспокоївся. Вперше припинив вчити напам’ять проклятий мною роман. З роботи мене звільнили, хоч мій список нагород був доволі помітним. У нас починалися скорочення – масштабніші за всі попередні. Кілька разів я навіть сходив до церкви покаятися.

Жодна молитва не змусила мене передумати. Вони жили своїм життям, видаливши вбивчі чати. Ніщо так не зближувало людей, як кров на руках. Страх змушував щурів ховатися по норах і не виходити у люди із новими творами. Та страх не вічний – він не здатен тримати все життя.

Одного разу я вийшов на вулицю, натягнувши на себе маску, і пройшовся сумними тротуарами. Блукав між міщанами, зникаючи у сірій масі народу із своїми проблемами та мріями. Мене змусила зупинитися тільки малесенька книгарня на розі вулиць. З вітрини мені в очі дивилася обкладинка.

На ній не було нічого незвичного. Чоловік у поліцейській формі та жінка – неймовірно вродлива жінка поруч біля нього. Вона посміхалася та цілувала у щоку так, як моя часто зустрічала мене у перші місяці наших стосунків. Книга мала іншу назву, інша авторка написала її, але мене до неї чомусь тягнуло, наче магнітом. Щось таємниче прагнуло вирватися з новеньких сторінок того роману.