Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 10

— Що ти виробляєш? — пристібаюся ременем та тримаюся за нього обома руками.

Цей придурок мчить, наче божевільний. Не розумію, якого біса він так поводиться!

— Куди ти поперлася? Чи знову маєш бажання втопитися у ванні з температурою? — він скрипить зубами, вимовляючи останні слова.

— Міг просто не витягати мене. І не тикати носом у те, що сталося, за будь-якій можливості, — виривається з мене раніше, ніж встигаю обдумати слова.

Роман сопе, тисне на газ, обганяючи машину попереду, і різко вилітає на тротуар. Зупиняється, а мене починає трусити.

— Міг! Не витягати тебе міг, і в ліжко міг не класти! І не дивитися на тебе також міг! — кричить Роман, затискаючи мене між сидінням та дверцятами.

— То якого біса ти зайшов до моєї кімнати?

Мені набридли його напади. Хай уже просто скаже, чого хоче, і дасть мені спокій. Не можу більше трястись при кожному його наближенні.

— Ти хочеш знати чому? — його очі мружаться, викликаючи в мені бурю.

Але це не страх. Це щось інше. Щось невідоме до цього часу.

Киваю головою, втягуючи повітря. Хлопець дивиться в мої очі, його груди швидко і високо підіймаються, а тоді він нахиляється ближче. Стискаю пальцями краєчок сидіння і не можу відвести погляду від прірви в його очах.

Наче зачарована спостерігаю, як Роман опускається поглядом на мої губи. І відчуваю дику спрагу. Я хочу, щоб він поцілував мене. Хочу?

З шумом видихаю, і Монастирський зависає за кілька міліметрів від моїх вуст, а я наче під гіпнозом подаюсь йому назустріч. Відчуваю важкий подих на моїй шкірі та прикриваю очі. І з марення мене витягає гуркіт у вікно машини.

Смикаюся назад, ударяючись головою об дверцята, і бачу за вікном патрульних. Роман повільно відсовується від мене, і я можу бачити його обличчя.

— Сиди тут. Я розберуся, і ми продовжимо, — тихо вимовляє хлопець та виходить на вулицю.

Залишаюся сама і починаю приходити до тями. Що це таке зі мною відбувається? Дивлюся, як Роман відводить поліціянтів від машини та плескаю себе долонею по обличчю.

— Ай! — підстрибую на сидінні.

Я що, з глузду з'їхала? Чому так поводжуся?

Спостерігаю, як машина поліціянтів від'їжджає, а Роман йде назад, не зводячи очей з мене, і, здається, я починаю задихатись у тісному салоні.

Розвертаюся до вікна всім корпусом і чую, як Монастирський займає своє місце й відразу заводить двигун. Коли ми рушаємо, я нарешті можу дозволити собі глибоко вдихнути. Але так і не рухаюсь з вибраної пози й безмежно радію, що він мовчить.

Додому ми доїжджаємо в тиші. Роман тільки зупиняє машину, і я вилітаю з салону. Не думаю про те, як зараз це виглядає смішно. Я хочу просто втекти подалі.

У будинку тиша. Я мчу повз Марину, яка прибирає у вітальні, та підіймаюся швидко сходами. Забігаю у свою кімнату і зачиняю за собою двері, спираючись об них спиною. Дихаю часто, не в змозі заспокоїтися.

Скидаю на підлогу рюкзак, за ним пуховик і взуття. І опускаюся, сідаючи на теплий ламінат. 

“Мені подобається Павло”, — кручу у своїй голові.

“Тоді що це було в машині?”, — наче сміючись з мене, шепоче внутрішній голос.

Підіймаюся та швидко йду до ванної кімнати. Вмиваю обличчя холодною водою та дивлюся на свої червоні, наче буряки, щоки.

— Це було марення. Дурне, незрозуміле, дивне марення. І все через цього Монастирського, — видихаю, прикриваючи очі.

Як я могла так по-дурному поводитися?

Виходжу з ванної та чую гуркіт машини за вікном. Дивлюся у двір та бачу, як за ворота виїжджає автомобіль Романа.

Стає навіть дихати спокійніше.

Тепер можна не переживати, що ми зіштовхнемося десь у домі.

Цікаво, куди він? Раптом мене накриває дивна думка. Та я швидко забуваю її, коли у двері стукають.

Це мама. Вона кличе мене вечеряти, і, швидко змінивши одяг, я спускаюся до столу, де мене вже чекають гарячі, смачні страви.

Спокійно кладу до рота шматок за шматком божественного м'яса та рагу, і усмішка розпливається на обличчі від того, що не потрібно давитися сьогодні під пильним поглядом Монастирського молодшого.

— Ясенько, оскільки ти вже доросла дівчинка, то ми думаємо, що ти зможеш тиждень побути вдома без нашої присутності, — дивиться на мене дядько Андрій.

— У медовий місяць збираєтеся? — питаю з усмішкою, підморгуючи мамі.

— Ми вирішили поїхати до Риму. Та й ще декілька гарних місць є у планах, — киває чоловік.

— Доню, якщо ти… — дивиться на мене мама.

— Мамочко, не починай. І взагалі, я ж не сама залишаюся. У вас повний будинок людей, мені навіть готувати не доведеться.

— Світлано Іванівно, не хвилюйтеся, я пригляну за нею, — каже Аліна Михайлівна, ставлячи переді мною десерт.

— Не хочеться руйнувати вашу ідилію, але твій син повернуся додому, — голосно вимовляє Роман, проходячи до вітальні.

Проходить до столу та розвалюється на стільці, скануючи нас по черзі поглядом.

На мене дивиться в останню чергу, змушуючи затримати подих.

— Привіт, синку. Повечеряєш з нами? — усміхається синові дядько Андрій.

— Здається, я щось пропустив, — вимовляє Роман, наливаючи собі в склянку сік.

— Ходімо, ми поговоримо у твоїй кімнаті, — підводиться з місця Монастирський-старший.

— Таємниці? — підморгує моїй мамі Роман і йде за батьком.

Коли вони зникають з мого поля зору, я переводжу погляд на маму. Вона дуже переживає, і я це бачу.

— Мамусю, заспокойся. Дядько Андрій все пояснить Романові. І він заспокоїться. Зрозуміє, — говорю, хоч і не вірю в це.

— Я так не думаю, — тихо вимовляє мама, опускаючи очі.

Підіймаюся з місця та йду до неї. Обіймаю жінку, торкаючись губами її теплої щоки.

— У Романа не було мами.

Дивлюся на неї, не розуміючи, про що саме йдеться.

— Його мати померла при пологах. І Андрій довго був сам, а з дитиною няньчилась няня, оскільки чоловік багато працював. Коли хлопцеві було десять, у їхньому домі з'явилася жінка. Андрій з нею працював в одній сфері, і спільні інтереси переросли в роман. Наскільки я зрозуміла з його слів, він привів цю жінку додому з думкою, що в Романа з'явиться мати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍