Тонке Драгт - Лист до короля

— Можеш заночувати в нашому монастирі, — запропонував брат Мартин.

— Якщо можна, — зрадів Тіурі.

— Хоробрим мандрівникам ми завжди раді, — сказав брат Лаврентіус.

— Мене звати Тіурі, — несподівано для самого себе вимовив юнак.

Брат Мартин усміхнувся, а брат Лаврентіус привітно кивнув.

Тіурі спитав монахів, чи не зустрічали вони, бува, кого в лісі. Ні, вони нікого не бачили. Але чули вдалині звуки мисливського рога.

Тим часом день уже хилився до вечора і сонце стояло на вечірнім обрії, освітлюючи край дороги передостанніми сонячними променями. Троє мандрівників неначе йшли сутінковим коридором, наприкінці якого, в оточенні темних дерев, сяяла сонячна заграва.

— Ми майже прийшли, — сказав брат Мартин.

Ліс скінчився, і перед подорожніми відкрилася освітлена сонцем долина: оброблені лани, білі хатинки тут і там, зелені гаї. На обрії синіли гори. З південного боку долини, на галявині, де закінчувався ліс, Тіурі побачив церковцю й інші будівлі поряд: дерев’яні та кам’яні будинки, до яких вела звивиста стежина.

— Он там наш монастир, — показав брат Лаврентіус. — За ним ти побачиш північний шлях, що веде до Великої Дороги на захід біля Блакитної річки. Зелена річка протікає за монастирем, у лісі, звідсіль її не видно.

Вони спустилися до монастиря. Тіурі озирнувся востаннє, радий попрощатися з лісом: цей відрізок шляху лишився позаду.

Менш ніж за чверть години брат Лаврентіус постукав у браму монастиря. Маленький червонощокий брат брамник щиро привітав їх і впустив до невеличкого двору, оточеного галереєю аркад. Уквітчаний дворик з колодязем посередині свідчив про мир і спокій.

— Твій садок став ще пишнішим, брате Юліусе, — зауважив брат Лаврентіус.

— Як у вас гарно! — підхопив Тіурі.

Брамник аж засяяв від цих слів і повернувся до хлопця.

— Це Тіурі, — сказав брат Мартин. — Ми зустріли його дорогою. Він заночує тут і відпочине як слід. У лісі на нього напали розбійники й пограбували.

— О ні! — вигукнув брамник. — Дякувати Богові, хоч сам лишився живий та неушкоджений. І це важливо, хлопче, утішся цим.

Він обвів поглядом юнака з ніг до голови й запитав: — Ти прийшов через ліс, зі сходу?

— Так, брате.

— Думаю, були й інші юнаки, які йшли зі сходу, через ліс. Так, певно.

— Що сталося? — спитав Тіурі, враз трохи занепокоївшись.

— Зранку якийсь незнайомець, — почав брамник, -розпитував мене про юнака. приблизно твого віку. У нього був різкий голос, і він спитав. Як-то він сказав?..

— Що він сказав? — спитав Тіурі. — Який мав вигляд?

— Лицар, лицар у сірому! І з ним зброєносець. Я порався в садку, коли той постукав у ворота. Я відчинив і побачив його. Він запитав про юнака... Про юнака з блакитними, здається, очима. ну так, з такими, як у тебе. — брамник похитав головою. — Незнайомець квапив мене, хотів, щоб я швидше відповів. Та я сказав: «Чи не бажає шляхетний лицар підняти забороло й назвати своє ім’я?..» Розумієш, не люблю говорити, коли не бачу обличчя людини. Ну, і він це зробив, цебто забороло таки підняв. Але імені свого не назвав.

— Який він мав вигляд? — напружився Тіурі.

— Грубий такий, похмурий, бородатий. Я відказав йому, що ніяких юнаків не бачив. А я й справді тоді ще не бачив, розумієш. І він негайно подався геть. Я дивився вслід і бачив, як лицар зник у лісі. І чув, що там сурмлять у мисливський ріг, дуже чисто й гучно.

Тіурі зблід. Навіть у цьому мирному монастирі побував ворог. Монахи з цікавістю дивилися на нього.

— Ти знаєш цього лицаря? — спитав брат Мартин.

— Ні. Не знаю нікого з них, їх четверо, ще зброєносці, і вони розшукують мене.

— Чому? — спитав брамник.

— Не знаю. Вірніше, думаю, що знаю, але сказати не можу. Вони мене вб’ють, якщо знайдуть.

Немов темна тінь промайнула над мирним двориком.

Брат Мартин поклав руку на плече Тіурі. Юнак подивився на нього й промовив:

— Я справді не знаю цих лицарів і нічого поганого їм не зробив, проте вони полюють на мене і хочуть моєї смерті.

— Ти маєш таємницю, — промовив монах. — І я зрозумів з твоїх слів, що є речі, про які ти не хочеш або не можеш говорити. Проте тут ти в безпеці. Жодний Лицар у Сірому не завдасть тобі шкоди.

— Святилище, — промовив Тіурі.

— Так, це Святилище, — відгукнувся брат Мартин.

— Дякую вам за довіру, я радий, що можу тут залишитися.

Можеш залишатися тут скільки захочеш, — заявив брат Лаврентіус.

— До завтра, — відповів Тіурі, — бо мушу йти далі.

Юнак мимоволі зітхнув. Зовнішній світ видавався йому ворожим і сповненим небезпек.

— Не переймайся завтрашнім днем, лягай спати, -порадив брат Мартин, — прийде день, буде і рада.

— Якщо той лицар повернеться, я нічого йому не скажу, — пообіцяв брамник. — Ти той самий юнак. треба ж таке! О! Оце згадав. Він казав ще про якийсь перстень. в тебе ж немає персня?

— Є, — відповів Тіурі і торкнувся схованого на грудях персня.

— Гаразд, — мовив брат Лаврентіус, — брате Юліусе, покажіть Тіурі, де він зможе переночувати. А ми ж іще маємо до настоятеля зайти.

— Ходімо, — звернувся брамник до Тіурі, — вечеря буде за півгодини, ти якраз вчасно.

— Побачимося скоро знову, — мовив брат Мартин, дружньо кивнув і пішов з братом Лаврентіусом.

А Тіурі подався за брамником. Вони пройшли вздовж колон крізь галерею, піднялися сходами й потрапили в довгий коридор з безліччю дверей. У кінці коридору брамник зупинився й відчинив двері.

— Можеш заночувати тут, — запропонував він та й пішов собі.

Хлопець опинився в маленькій біленій келії з вузеньким ліжком та ослінчиком. Крізь високе вікно, втоплене в грубій стіні, лилися останні сонячні промені. Тіурі сів на ліжко, подивився на розп’яття, що висіло на стіні. Аж тут почулися квапливі кроки й увійшов брамник з перекинутою через руку вилинялою брунатною рясою.

— Ось. Це краще, ніж твоє лахміття.

Тіурі перевдягнувся і трохи згодом вийшов у сад. Брамник з гордістю показував йому рідкісні квіти, а потім, зауваживши, що ще має справи, лишив юнака самого.

Тіурі блукав безлюдною галереєю. У кутку були прочинені двері, а за ними — інший двір,