Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

ніж будь-хто з модерних польських чи литовських націоналістів. На початку XX ст. патріотичні соціалісти, такі як Юзеф Пілсудський, перетворили їхні політичні погляди на федеративні.

Такі литовські поляки вважали, що їхня польськість є вищою від польськості інших вже тільки через традиції Великого князівства Литовського, а також що польська культура загалом є культурою вищого гатунку порівняно з тією, яка була доступна литовською чи білоруською мовами. В добу поширення модерних ідей ця подвійна самовпевеність зіграла злий жарт. З одного боку, відчуття вищості щодо польських коронних земель, базоване на місцевій традиції, не сприймалося поляками у Варшаві чи Кракові, й безперервне «спольщення» Міцкевича було доказом цього. З іншого боку, плекання лише обмежено-місцевих традицій могло принести гіркі плоди. Наприклад, вони не критикували тих, хто стояв біля витоків литовського та білоруського національного відродження польською мовою, оскільки розглядали народну культуру як частину спадку Великого князівства Литовського[91], не помічаючи, що образи та тропи цих робіт були відкриті модерним конкурентам панівної культури, які відтворювали їх литовською та білоруською. Тож коли після 1905 р. деякі члени шляхетських католицьких родин перейшли до лав білоруського та литовського національних рухів, а із сільської місцевості з'явились литовські діячі, польськість повільно перетворилась на вибір, що потребував захисту[92].

Під час революції 1905 р. литовський Великий сейм отримав значні поступки від царської адміністрації. Деякі польські литовці, такі як Міхал Рьомер (1880–1945), винесли з цього урок, що литовську національність треба сприймати серйозно. Рьомер вірив, що історична Литва має існувати як багатонаціональна держава литовців, білорусів, євреїв та поляків, де литовці відігравали би провідну роль, а поляки були б посередниками між культурами. Модерним націоналістам було важко прийняти такий творчий підхід, що поєднував вірність традиціям Великого князівства Литовського та усвідомлення нового литовського руху. Хоча насправді й провідні литовські діячі, такі як Басанавічюс та Шлюпас, теж загравали з подібними ідеями[93]. Як ми вже бачили, вони постали перед практичними проблемами сприйняття багатонаціонального спадку, що зрештою змусило їх визначати Литву в етнічних категоріях. Тоді як деякі литовські поляки були готові до такого компромісу, литовські діячі прагнули замінити польську культуру литовською в межах більш-менш етнічно визначеної литовської держави[94].

Євреї, чия належність до давньої цивілізації була безсумнівною, а осібність — відчутною, уникли такої діалектики. Становлячи у 1914 р. 40% населення міста та приблизно три чверті його торговців, вони століттями в значній кількості мешкали в «Литовському Єрусалимі»[95]. Тогочасна «Литва» була колишнім Великим князівством Литовським, до якої входили такі міста, як Мінськ (на цей момент мав близько 51% євреїв), Гомель (55,4%), Пінськ (74%) та Вітебськ (51%) — рідне місто Марка Шагала (1887–1935). Вільно було одним із найбільших центрів талмудистської науки, домівкою таких вчених, як Еліяху бен Соломон (1720–1797), відомого як Гаон Вільненський — великий противник хасидизму. Треба також зважати на те, що Гаон, як і хасиди, використовував практичну кабалу й вивчав християнські медичні травники; він навіть намагався створити голема. У XIX ст. Вільно було головним центром Гаскали чи єврейського просвітництва в Російській імперії, вихованці якого засновували модерні єврейські політичні партії. Хоча участь євреїв у політиці обмежувалась секуляризованою молоддю (або тими, хто ще секуляризувався), які були в меншості, атмосфера міста в нових історичних умовах сприяла виникненню єврейських політичних організацій. Чого бракувало, то це політичної асиміляції, що (як у тогочасних Відні або Львові) поєднала би публічне використання панівної мови з лояльністю до політичного режиму. У Вільні домінантна християнська культура була польською й католицькою, а політичний режим — російським і православним, тому поміж литовських євреїв наприкінці XIX ст. не було навіть сподівань, що польська культура зможе лібералізувати російський режим[96]. Ця відчутна відстороненість від польської політики перетворила Вільно, на відміну від Львова, на місце пошуку альтернативних форм модерної єврейської політики.

Хоча сіонізм був різновидом націоналізму, а марксизм — різновидом інтернаціоналізму, обидва вони створювали проблеми для польської культури у Вільні. І сіоністи, і єврейські соціалісти були більш ворожими до польських, ніж до литовських національних прагнень, виходячи з тих міркувань, що литовська держава була би багатонаціональною та слабкою, тоді як польська могла би стати мононаціональною та сильною. Сіонізм був реакційним націоналізмом, засобом зберегти та возвеличити єврейський народ, обіцяючи йому власну територіальну батьківщину. Оскільки євреї зосереджувались у містах та містечках у межах всієї Речі Посполитої (більшість якої перетворилась на російську «смуту осілості»), це був специфічний вид національного проекту. Сіоністи не могли претендувати на жодну європейську територію на підставі колишньої державності або сучасної демографії: їхня жадана батьківщина розташовувалась в Азії (чи, згідно з іншими варіантами, в Африці). Сіоністи не могли змагатись за територію колишнього Великого князівства Литовського, але своїм використанням їдиш та пропагуванням івриту вони могли ще далі дистанціювати євреїв від польської культури. На відміну від них єврейські соціалісти в історичній Литві сприймали майбутнє в категоріях європейської або міжнародної революції, після яких спадок Великого князівства Литовського та прагнення модерних націоналістів утратили би значення. Тому їхньою головною метою була організація революції. Мовою політики для таких євреїв була російська або їдиш. Єврейські соціалісти у Вільні дратували польських політичних діячів через вживання російської, а не польської: якось Пілсудський навіть запропонував їдиш як компроміс[97]. Русофонські соціалісти єврейського походження з історичної Литви в 1897 р. сформували у Вільні Бунд і відіграли локальну роль у революції 1905 р., а потім справили значний вплив на більшовицьку революцію 1917 р.

СВІТОВА ВІЙНА ТА НАЦІОНАЛЬНІ ПРАГНЕННЯ

Більшовицька революція та Перша світова війна уможливили створення на територіях історичної Литви нових держав. Поразка та занепад Російської імперії відкрили шлях до появи литовської та польської держав і до їхніх змагань за Вільно. Після польсько-більшовицької війни 1919–1920 рр. та сутичок між польською та литовською арміями в 1920 р. Польща захопила місто. Незважаючи на те, що цю операцію провели польські федералісти, вона прислужилась і польським націоналістам.

Хоча ми зосередили увагу на польському федералізмі навколо Вільна, у Варшаві, Лодзі, Кракові, Познані, а також у сільській місцевості Центральної Польщі розвивався польський націоналізм. У цих польських коронних землях історичні та соціальні відмінності уможливили набуття польською ідеєю модерних рис. Тут польськомовні еліти мали справу з селянами, що розмовляли польською, а не іншими мовами; з євреями та німцями у містах і містечках, а також російськими, німецькими чи австрійськими представниками імперій. Те, що деякі території, де селяни та робітники розмовляли польською, не були частиною польських коронних земель, лише зміцнило мовний аргумент проти історичного визначення національності. Наприкінці XIX ст. мовний (етнічний) націоналізм зміг об єднати еліти та маси в Центральній Польщі: тут не було соромно вживати кодифіковану й багату мову, яку розуміли прості люди. І справді, на цих теренах пріоритетом для патріотів було збереження польської культури, а польська мова, католицька релігія і знайомство з романтичною поезією стали ознаками польської національності[98]. Тоді як польський патріотизм у Вільні був патріотизмом