Стівен Кінг - Салимове Лігво

Осьо. Цей великий, жирний, з калічною задньою лапою, це Джордж Міддлер. Несе щось у зубах, схоже на розідраний шматок курячої печінки.

— Здоров будь, Джордже. Ось ти й приплив, — мовив Дад і натис гачок.

Постріл .22 пролунав глухо, без драматизму, але пацюка двічі перекинуло і він лежав посмикуючись. Експансивні кулі — це саме те, що треба. Коли-небудь він збирався завести собі великокаліберного «Магнума» .45 або .357 і подивитися, що той робитиме цим малим підарам.

Тепер наступна тваринка, це буде та хвойдувата мала Руті Кроккет, та, що не одяга ліфчика в школу і завжди, коли Дад іде повз них вулицею, штурхає ліктями своїх подружок і гигоче. Бабах. Прощавай, Руті.

Пацюки ошаліло поспішали до сховків на дальнім кінці звалища, але перш ніж їм утекти, Дад уграв шістьох із них — добра ранкова здобич, якщо він піде туди на них подивитися, там кліщі тікають з остигаючих трупів, як… як, ну, як пацюки з потопаючого корабля.

Ця думка пройняла його своєю смаковитою кумедністю, і він, закинувши химерно скособочену голову, гойднувся назад на горбі і розреготався потужними, довгими шквалами, тим часом як вогонь прокрадався крізь сміття своїми загребущими помаранчевими пальцями.

Певна річ, життя було розкішним.

  11

12:00, полудень.

Міський гудок зайшовся на дванадцять секунд потужним ревінням, оголошуючи обідню годину в усіх трьох школах і вітаючи полудень[63]. Лоренс Кроккет, другий виборний Лігва і власник компанії «Кроккет. Нерухомість і страхування в Південному Мейні» відклав книжку, яку якраз читав («Секс-рабині Сатани»), і звірив свого наручного годинника з гудком. Він пішов до дверей і повісив на засувку жалюзі табличку «Повернуся о першій годині». Встановлений ним режим залишався незмінним. Він прогуляється до кафе «Екселент», з’їсть там два чизбургери з салатами, вип’є чашку кави і, поки викурить одну «Вільям Пенн»[64], милуватиметься ногами Полін.

Перевіряючи, чи замок замкнувся, він один раз струсонув дверну ручку і вирушив по Джойнтер-авеню. Він затримався на розі, кинувши погляд угору, на Дім Марстена. Там на заїзді стояла автівка. Він розпізнав її лише з мерехтіння і відблисків. Це пробудило жилку неспокою десь у його грудях. Дім Марстена і давно закриту «Громадську Балію» він продав одним пакетом більше року тому. Це була найбільш дивна оборудка в його житті — а свого часу він знався на дивних оборудках. Власником машини там, нагорі, найімовірніше, був чоловік на прізвище Стрейкер. Р. Т. Стрейкер. І якраз сьогодні з ранковою поштою він отримав дещо від цього Стрейкера.

Означений тип під’їхав до офісу Кроккета одного мерехтливого липневого дня лишень трохи більше року тому. Він виліз із машини і, перш ніж зайти до контори, якусь мить постояв на хіднику, високий чоловік, одягнений, попри спекотний день, у поміркований костюм-трійку. Він був лисий, як більярдна куля, і так само, як вона, не пітнів. Брови мав як суцільна чорна засіка, а очниці під ними ховались у глибоких темних дірах, немов дрилем висвердлених у кутастій поверхні його обличчя. У руці він тримав тонкий чорний портфель-дипломат. Коли увійшов Стрейкер, Ларрі сидів сам у своєму офісі; його секретарка на півставки, дівчина з Фелмата з найпрекраснішою парою цицеронів, які лишень можна було охопити оком, після полудня працювала на одного адвоката у Ґейтс-Фоллзі.

Цей лисий чоловік сів у клієнтське крісло, поклав на коліна свій дипломат і вп’явся очима в Ларрі Кроккета. Неможливо було прочитати вираз в його очах, і це бентежило Ларрі. Йому подобалося власне вміння прочитувати бажання у немовляче блакитних або карих очах людини ще до того, як та людина розкриє свого рота. Цей чоловік не затримався, щоб подивитися фотографії місцевих об’єктів нерухомості, що висіли пришпилені на інформаційній дошці, не простягнув для потиску руку, не відрекомендувався, навіть не привітався.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав Ларрі.

— Мене прислали придбати житло і бізнесовий заклад у вашому чарівливому місті, — промовив лисий.

Він говорив з такою пласкою, невразливою беземоційністю, що Ларрі подумав про записані на магнітофон повідомлення, які чуєш, коли набираєш телефонний номер служби погоди.

— Авжеж, еге, чудово, — сказав Ларрі. — Ми маємо кілька гарних об’єктів нерухомості, які можуть…

— У цьому немає потреби, — сказав лисий і підняв долоню, щоб зупинити слова Ларрі.

Ларрі зачудовано зауважив, які дивовижно довгі пальці в цього чоловіка — середній палець на вигляд мав чотири чи й п’ять дюймів від основи до пучки.

— Бізнесовий заклад — це будівля поза міською управою. Вона виходить фасадом на парк.

— Йо, я це можу для вас владнати. Колишня автоматична пральня самообслуговування. Збанкрутувала з рік тому. Це буде дійсно добре місцерозташування, якщо ви…

— Житло, — перебив його лисий чоловік, — це обійстя, яке в місті називають Домом Марстена.

Ларрі занадто довго працював у цьому бізнесі, щоби його обличчя виказало почуття громового приголом­шення.

— Невже насправді?

— Так. Мене звуть Стрейкер. Річард Троккет Стрейкер. Усі папери будуть на моє ім’я.

— Дуже добре, — сказав Ларрі.

Цей чоловік мав серйозні наміри, хоча б це здавалося достатньо ясним.

— Обумовлена ціна на Дім Марстена чотирнадцять тисяч, хоча, я думаю, моїх клієнтів можна переконати погодитися на трохи меншу. А щодо тієї старої самопральні…

— Це не обговорюється. Мені доручено заплатити один долар.

— Один?..

Ларрі подався головою вперед, як то робить людина, коли щось неясно дочула.

— Так. Прошу вашої уваги.

Його довгі пальці розстібнули замки на дипломаті, розкрили його і дістали звідти блакитну прозору течку з кількома вкладеними до неї паперами.

Ларрі Кроккет дивився на нього, безрадісний.

— Прочитайте, будь ласка. Це зекономить час.

Ларрі великим пальцем відкинув пластикову обкладинку теки і поглянув на перший аркуш із виразом людини, яка цяцькається з дурнем. Якусь мить його очі навмання перебігали зліва направо, а потім їх щось там вчепило.

Стрейкер тонко усміхнувся. Він поліз рукою собі під піджак, дістав плаский золотий портсигар і вибрав сигарету. Розім’яв її, а потім підкурив від дерев’яного сірника. Міцний аромат суміші турецьких тютюнів заповнив офіс, і вентилятор розганяв його по всьому приміщенню.

Наступні десять хвилин в офісі панувала тиша, порушувана лише гудінням вентилятора та приглушеними звуками машин, що проїжджали вулицею. Стрейкер докурив свою сигарету до огризка, задавив жевріючий попіл пальцями і закурив наступну.

Ларрі підвів очі вгору, обличчя мав бліде, шоковане.

— Це якийсь жарт. Хто вас на це напоумив? Джон Келлі?

— Я не знаю жодного Джона Келлі. Я не жартую.

— Ці папери… акт про відмову від претензій… аудит земельної ділянки… Боже мій, чоловіче, хіба ви не розумієте, що цей шматок землі коштує півтора мільйона доларів?

— Ви недооцінюєте, — холодно промовив Стрейкер. — Він коштує чотири мільйони. Скоро коштуватиме більше, коли там буде збудовано торговельний центр.

— Чого ви хочете? — спитав Ларрі. Голос у нього був хрипким.

— Я вже казав вам, чого я хочу. Ми з партнером плануємо відкрити бізнес у цьому місті. Ми плануємо жити у Домі Марстена.

— Якого роду бізнес? Корпорація «Вбивство»?

Стрейкер холодно усміхнувся:

— Боюся, абсолютно звичайний меблевий бізнес. З певною лінією доволі специфічного антикваріату для колекціонерів. Мій