Франк Тільє - Пазл

зробив зусилля, щоб не показувати свою стурбованість, і пішов обслуговувати клієнтів, рахувати решту, розкладати товари. Близько першої ночі у магазині знову стало тихо. Ілан підійшов до колеги, яка гортала журнал «People», жуючи шоколадне печиво.

— Скажи, Меган, ти знаєш, як я тут опинився?

Жінка підняла на нього втомлений погляд.

— Говори зрозуміліше, Ілане, особливо о такій годині.

— Я зовсім нічого не пам’ятаю про те, як влаштувався на роботу в магазин. Як мене найняли? Я надсилав резюме?

Колега подивилась на Ілана байдужим поглядом.

— Ти заявився сюди, поклав на стіл своє резюме, сказавши, що шукаєш роботу. Тобі перетелефонували. Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?

Ілан затулив очі долонею.

— Забий, просто провали в пам’яті.

Він повернувся на своє місце, оглушений, наче після удару в голову.

Ні, це не «просто» провали в пам’яті. Ілан довго шукав, але так і не знайшов жодного спогаду про своє працевлаштування. Так само, як і зовсім не пам’ятав, як навчився користуватись касовим апаратом.

І що більше він міркував про дрібні деталі повсякденного життя — буденні дрібниці, про які люди ніколи не за­думуються, то більше усвідомлював, що останнім часом його життя схоже на сир з дірками. Жодного спогаду про те, де і як він купив свою машину. Коли востаннє був у перукарні. У якому магазині куплений одяг, який він носить.

І що більше він шукав, то краще розумів, що у нього немає відповідей на ці питання.

Спогади зникали. А інші з’являлися, наче спалахи. Як те самогубство в психіатричній лікарні.

Ілан почувався розбитим. Як щойно сказала Хлоя, відбувається щось, що він абсолютно не контролює. Що впливає на його життя, наче невидиме чудовисько, яке проникло у його нутрощі, викачує з нього енергію і моделює його спогади. Він також згадав про сильні головні болі, що мучили його вдень. Про те відчуття, наче спиці проштрикують мозок. Про тіні, які іноді з’являються, варто йому заплющити очі, та про ті голоси в душі.

Повільна отрута, яку ввели тобі в організм.

Ілан знову підійшов до колеги із закатаним рукавом.

— Скажи мені, що ти теж це бачиш.

Меган зітхнула.

— Багрова пляма, слід від добрячого уколу,— промовила вона.— Ти ще й колешся?

— Я жодного разу не торкнувся й грама наркоти. Я вже розповідав тобі про психлікарню?

— Жодного разу.

Ілан відійшов, пообіцявши собі здати аналіз крові наступного ж дня. Він був упевнений, що йому вкололи якусь гидоту. Щось таке, що порушує роботу усього організму і провокує ці кляті галюцинації.

Через три години у його кишені завібрував телефон.

Була 4:25 ранку.

«Приходьте на вулицю Ренн, 27, у Парижі, тільки-но зможете. Квартира 38, четвертий поверх. Тільки ні з ким про це не говоріть. Попередьте за п’ять хвилин до приходу, я відчиню. Б. П.»

13

У рукавицях і шапці, Ілан швидко крокував нічним Парижем. Огорнутий темрявою, він ішов уздовж фасадів бульвару Распай. Перед ним у чорному небі височіла вежа Монпарнас, наче величезна лакрична цукерка. Іланові подумалось про пейзаж смерті — без зелені, без води, який, напевно, існує десь біля брами пекла. Він згадав «Божественну комедію» Данте, особливо «Пекло», і декорації відео­гри «Fallout Redemption», яка розгортається у крижаному пост­апокаліптичному Парижі.

Надіславши Беатрисі Портінарі есемес-попередження, що він підходить, Ілан звернув на вулицю Ренн. Місто ще спало, проїхало лише кілька машин-фантомів — безликі «жайворонки», що прямують на роботу під холодним небом світанку.

Він зупинився перед будинком № 27. Це була шести- чи семиповерхова будівля, в османському стилі[10], з білим оздоб­леним фасадом і великими вікнами, у яких відбивалося світло ліхтарів. Він безшумно штовхнув двері під аркою і опинився в холі. Ліворуч — домофон із численними дзвінками. Прямо — скляні двері, трохи прочинені. Напевно, Беатриса Портінарі активувала відкриття замку. Тож Ілан прослизнув усередину, завбачливо замкнувши за собою двері, і затримався біля поштових скриньок, поки вмикав світло.

На скриньці № 38 було зазначене ім’я «Анні Бокур», а не Беатриси Портінарі. Ілан подумав, що це може бути співквартирантка. Він пішки піднявся на четвертий поверх. Будівля була розкішна. Красиве оздоблення, високі стелі. Бордовий килим приглушував звук кроків.

Схвильований, він постукав у двері квартири № 38, які легко відчинились від ударів. Ілан залишився стояти на порозі.

— Є тут хтось? — промовив він зовсім тихо.

Відповіді не було. Вочевидь, світло всередині теж не горіло. Ілан пройшов у коридор квартири.

— Я Ілан Дедіссе. Ви там, Беатрисо Портінарі? Анні ­Бокур?

Тепер, у повній тиші, його тривога різко посилилась. Ілан зачинив за собою двері і натиснув на вимикач. Лампа на стелі освітила білі стіни, декілька африканських предметів декору та двері, що вели до різних кімнат.

Молодий чоловік почав по черзі заходити у кімнати, щоразу сповіщаючи про свою присутність. На кухні нікого. У вітальні те саме. Він помітив на вішалці кобуру, у шкіряному футлярі — пістолет. Потім побачив фотографію в рамці, на якій була зображена білявка в поліційній уніформі поруч із колегою-альбіносом з платиновим волоссям і надзвичайно світлими очима.

Він ніколи раніше не бачив цю жінку.

І вочевидь, зараз він був у неї вдома. У її квартирі.

На інших фотографіях теж була ця білявка. Жодного сліду Беатриси Портінарі, високої брюнетки в чоловічому вбранні. Чому вона призначила зустріч тут?

Стривожений, Ілан повернув назад, залишивши за собою увімкнене світло, наче щоб заспокоїти себе. Раптом він помітив багряні сліди на паркеті. Жодного сумніву: це сліди крові, залишені тілом, яке тягнули по підлозі. Тілом в агонії.

Ілан не хотів іти далі, однак ноги самі несли його вперед. Крок за кроком він наближався до дверей праворуч.

Він увійшов до кімнати і натиснув на вимикач.

Перед його очима постало місце злочину.

Білява незнайомка з фото лежала на підлозі, одна рука простягнута вперед, очі широко розплющені. А прямо посередині спини крізь сорочку вштрикнута викрутка.

Викрутка з оранжевим руків’ям, яку Ілан дістав з контейнера під час тестування в «Еффексорі».

Молодий чоловік похитнувся, позадкував, наткнувся на стіну. Він задихався.

Умить виникло відчуття, наче на ньому замкнулись гігантські щелепи диявольської пастки.

Спочатку він думав тікати. Але його погляд ковзнув у напрямку, куди вказував палець жертви. У тому кутку не було нічого, окрім маленького нічного столика з шухлядою, просто ліворуч від Ілана.

Перш ніж померти, поліціянтка доповзла до кімнати, щоб указати на цей столик.

Не випускаючи труп із поля зору, Ілан зробив крок ліворуч і, одягнувши рукавички, натягнувши шарф на ніс, висунув шухляду. У ній лежав маленький позолочений ключ, схожий на ключ від навісного замка або сейфа. Прямо під ним було зроблене в русі фото, на якому Ілан упізнав сивого дослідника, якого він бачив у «Еффексорі», Жеральда Гетіні. Чоловік сідав у великий зелений «мерседес», припаркований уздовж довгого бульвару.

Раптом у квартирі пролунав дзвінок. Тричі, наполегливо. Ілан закляк.

Дзвонили в домофон.

Вочевидь, хтось чекав унизу