Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

До мене підійшов Бухгалтер. Ми присіли на поваленому дереві, слухали співи, дивилися на вогонь.

— Ти віриш у чудовиськ? — спитав я Бухгалтера.

— Не вірю, а знаю, що вони існують, — сказав він. — Я читав вашу книжку.

— Читав? — Я здивувався.

— Так, читав. Уривки, які зміг знайти. Лише вісім розділів зі ста. Ці уривки справляли враження правдивих, але я не вірив. А потім я побачив те одоробло, яке переслідувало вас у Києві. Я вірю своїм очам, і я повірив у чудовиськ.

— Це добре. Тоді йди до майора. Він наче непоганий офіцер, але багатьох людей ціпить, коли вони вперше бачать чудовиськ. Твоє завдання — віддати наказ про відкриття вогню, якщо майор зробити цього не зможе.

— А ви?

— Давай на ти.

— Де ти будеш? Ти мусиш бути у безпеці, ти важливий для країни.

— Я буду тут. Мовчун мене прикриє. Головне, щоб військові втримали повітря і не пропустили ворога.

— Будемо старатися. — Бухгалтер пішов до штабної машини майора. Я ж повернувся до цистерни. Від неї духмяніло ще смачніше. Кухарі висипали капусту. Я скуштував ложкою навар, додав кілька пачок солі. Видав усім іще по сто грамів горілки.

— Співайте, танцюйте, грайте! — крикнув колективам самодіяльності. Вони активізувалися. Горілка зняла напруження, люди потроху заспокоювалися. Наказав різати гіркий перець на маленькі шматочки, але зерняток не викидати.

— Міцний буде борщ, — сказав директор їдальні.

— Такий і потрібен, — кивнув я. Наказав офіціанткам розставляти миски, різати хліб, чистити часник. Запахи в ярку були вже прямо нестерпні, всі ковтали слинку і мріяли скуштувати страву. Тим часом самодіяльність заспівала «їхав козак» — одну з моїх улюблених пісень, аж сам підспівувати почав: «Під копитом камінь тріснув!». Несподівано відчув, що, може, бодай сьогодні не загину. Вдасться вижити і продовжити боротьбу. Усміхнувся.

Миттю застрекотали зенітки. Одна, дві, більше. Люди у ярку полякалися.

— Співати! Співати, не мовчати! Готуємо борщ! — заволав я. І сам завів «Ой на горі та женці жнуть». І мене підтримав кількасотенний хор, навіть кухарі, офіціантки та муляри підспівували. Я підійшов до цистерни, борщ на смак був пекучий. Те, що треба! — Співаймо! Дрова давайте, більше дров!

Десь на горі тривав бій. Торохтіння зеніток, вибухи, крики. Над ярком зависло тіло. Метрів п’ять завдовжки, з широко розставленими руками, чорне, наче вкрите кіптявою. Тіло закінчувалося гострою головою з кам’яним обличчям, яке з ненавистю дивилося на нас. Зрощені брови, погляд дегенерата, паща, скривлена у гніві. Це був «Гастелло» — повітряне чудовисько кремляді. Такий, мабуть, нападав на гвинтокрил, який віз мене до Києва. «Гастелло» застиг, а потім почав різко знижуватися. Він цілив у цистерну з борщем. Звичайна тактика в них була нищити цілі тараном.

— Стріляй! — крикнув я Мовчуну. Той на мить раніше почав сікти з автомата. Дуже влучно, але кулі навряд чи зупинили б чудовисько. Коли ракета в бік збила «гастелла» з курсу, він врізався у землю метрів за десять від цистерни. Врізався і вибухнув. Закричали поранені.

— Співати! Гімн! — заволав я і подав приклад:

— Ще не вмерла України ні слава, ні воля!

Люди підхопили слова. Ті, хто з переляку припав до землі, підводилися, тулили руку до серця і співали.

— Розливайте борщ по мисках і передавайте далі! — наказав я. Борщ почали розливати. Паралельно співали гімн. Геть усі. І самодіяльність, і кухарі, й муляри, і зварювальник, і навіть Мовчун щось підмугикував, тримаючи напоготові гранатомет. Мабуть, зрозумів, що автомат тут не допоможе.

На горі стрілянина вщухла. Але я знав, що бій іще не закінчився — чудовиська просто збирали сили, щоб ударити знову. Заспівав і сам, бо це заспокоювало. Миски з борщем швидко розходилися по руках, ось уже майже усі розібрали, коли знову застрекотали зенітки.

— Слава Україні! — крикнув я.

— Героям слава!

— Нехай цей борщ буде запорукою нашої перемоги! Буде борщ — буде Україна! А тепер їжте і насолоджуйтеся, до дна!

Сам схопив миску і почав жадібно їсти. Борщ був страшенно пекучий і гарячий. Багато хто став кахикати, ледь не плювалися.

— Їсти, за Україну! Слава борщу! — знову закричав я. I люди їли. На горі бій ставав запеклішим. У лісі лунали вибухи. «Гастеллів» атакували зенітки, щоб тілами розчистити шлях до ярка. Чудовиська накочувалися хвилями. Лунав десяток вибухів. — Насипайте ще! Ми мусимо з’їсти весь борщ! Насипайте! Їжте! Слава Україні!

Я передав свою порожню миску, схопив повну, знову жадібно їв. В ярок прорвався спочатку один «Гастелло», потім іще один.

— Цистерну! Бережіть цистерну! — закричав я з повним ротом пекучого борщу. Потвори зависли, а потім поринули вниз. Вони були в якийсь сірій формі з льотними шоломами на головах. Першого збив із гранатомета Мовчун. Другого накрили з зенітки. — Їжте! Смачний борщ! Слава борщу! — кричав я і працював ложкою. — Їжте!

І всі їли. Передавали порожні миски, отримували повні й жадібно їли. Цистерна швидко порожніла. Прорвалося ще троє. Одного знову зняв Мовчун, устигнувши перезарядити гранатомет. Другого ракетою збив хтось із військових. А третій завис і кинувся до цистерни. Я закричав, вихопив пістолет, почав стріляти. Хотів бігти, але перечепився і впав. Мовчун стрибнув на мене зверху.

Вибух. «Гастелло» поцілив у цистерну й переламав її навпіл. Залишки борщу витікали в багаття й шипіли. Кричали поранені. Я засмикався. Мовчун допоміг мені підвестися.

— Слава борщу! Слава борщу! Слава борщу! — кричав я, люди почали підтримувати, і ось уже всі кричали:

— Слава борщу! Слава борщу! Слава борщу!

— Бля… — почув я тихий зойк Мовчуна. І побачив у небі ще одне чудовисько. Значно більше за «гастелла». Метрів вісім завдовжки, з соплами замість ніг. Із сопел виривалося полум’я. Чудовисько закінчувалося шоломом, як у космонавтів, і всесвітньовідомим обличчям, де за показною правильністю ховалася затятість людожера. Це був «гагарін» — найпотужніше з летючих чудовиськ кремляді. Він махав руками і з пальців його летіли цілі грона ракет, що вибухали на землі. Цим потужним вогнем чудовисько майже здолало спротив військових, а тепер збиралося спрямувати сили на нас. Я встиг подумати, що загинути в першому ж серйозному бою тупо. Думав, що мені таки пощастить повоювати хоча б тиждень. Але я зробив усе, що міг. Я боровся, а загинути не боявся. Прикро було, що невдовзі загине вся Україна.

— На тварюка, на! — Я почав стріляти. Це був «гагарін», найпотужніше з летючих чудовиськ у розпорядженні кремляді. Чортів «гагарін»! Звідки він тут узявся? Клята кремлядь таки змогла оцінити всю небезпеку моєї діяльності й вирішила знищити мене на самому початку, поки я ще не розбудив жодного з ментальних захисників України. — Їжте борщ! Слава борщу! — закричав я і