Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

кращий фокус. Біля контори попросив сифон зі свіжою водою, тому що йому хочеться пити. Далі він геніяльно сказав, що візьме сифон зі собою, і так зробив — швидко та спритно проніс сифон поміж вами, гістьми, вдаючи офіціянта, котрий виконує звичне доручення. Звичайно, це не могло продовжуватися надто довго, та йому треба було лише дочекатися, коли подаватимуть рибну страву. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі офіціянти шикувалися в ряд, та й тут він ухитрився спертися об стіну якраз за кутом, так що офіціянти вважали його джентльменом, а джентльмени — офіціянтом. Далі все відбувалося без перешкод. Коли якийсь офіціянт помічав його біля столу, то бачив у ньому млявого аристократа. За дві хвилини до того, як завершилося споживання рибної страви, він знову перетворився в спритного слугу й швиденько зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло запхав у бокову кишеню, котра випнулася, і, як заєць, побіг коридором до гардеробної. Тут він знову перетворився у плутократа, котрого терміново викликають у справах. Йому залишалося лише віддати черговому свій номерок і піти настільки невимушено, як на початку вечора. Тільки сталося так, що черговим був я.

— Що ви з ним зробили? — закричав полковник з не звичною для нього експресією. — Що він сказав вам?

— Даруйте, — незворушно відповів священик, — тут моя розповідь завершується.

— І починається найцікавіше, — пробурмотів полковник. — Думаю, я розумію його професійні фокуси. Але ваші фокуси — для мене загадка.

— Мені час іти, — промовив отець Бравн.

Разом вони дійшли до передпокою, де побачили веснянкувате життєрадісне обличчя герцога Цестерського, котрий саме біг їх шукати.

— Ходімо, полковнику, — кричав він, задихаючись. — Я всюди вас шукаю. Обід триває, ніби нічого й не трапилося, і старий Одлі хоче виголосити промову на честь врятованих виделок. Ми б хотіли створити нову церемонію, щоб увіковічнити цю подію. Срібло знову в нас. Може, ви щось запропонуєте?

— Чому б і ні, — сказав полковник, з деяким сарказмом розглядаючи герцога, — я пропоную, щоб надалі ми носили зелені фраки замість чорних. Ніхто не знає, що може трапитись, коли хтось одягнений так, як офіціянт.

— Вигляд — це все, — сказав герцог, — джентльмен ніколи не виглядає так, як офіціянт.

— А офіціянт не може виглядати так, як джентльмен? — відповів полковник Павнд з посмішкою. — Преподобний отче, — звернувся він до священика, — тоді ваш приятель мусить бути дуже вправний, якщо він зумів виглядати так, як джентльмен.

Отець Бравн застібнув своє простеньке пальто на всі ґудзики, бо ніч була вітряна, і взяв у руки простеньку парасольку.

— Так, — сказав він, — це дуже важка праця — бути джентльменом. Та інколи мені видається, що бути офіціянтом — це теж нелегка праця.

І промовивши: «Доброго вечора», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота відразу ж зачинилися за ним, і він пішов вологою темною вулицею в пошуках омнібуса.

Літаючі зірки

«Найкрасивіший злочин у моїй біографії, — полюбляв розповідати Фламбо в роки своєї благочестивої старости, — водночас був за простим збігом обставин моїм останнім злочином. Я здійснив його якраз на Різдво. Як справжній митець у своїй справі, намагався надавати злочинам відповідности стосовно пори року або пейзажу. І підшуковував для цього відповідне місце, наприклад, веранду або сад, так ніби йшлося про скульптурну композицію. Ось, наприклад, сквайрів найкраще обдурювати в довгих кімнатах з дубовими панелями, а от євреїв, навпаки, ліпше несподівано залишати без копійки в освітленому й строкатому оточенні кафе „Річ“[4]. Таким чином, коли в Англії у мене з’являлося бажання визволити настоятеля від його багатства (а це не так легко, як вам може видаватися), то мені хотілося бачити свою жертву в рамці, якщо можна так висловитися, із зелених лугів і сірих веж із катедральними дзвонами. Подібно у Франції, забираючи трохи грошей у багатого й злого селянина (а це майже неможливо), я почувався задоволеним, як помічав його обурене обличчя навпроти сірої лінії підстрижених тополь і величних галльських рівнин, котрі надзвичайно душевно описав Мілле.

Отож мій останній злочин я скоїв на Різдво. Це був радісний, затишний англійський злочин середнього класу, злочин у стилі Чарльза Діккенса. Я скоїв його в одному доброму старовинному домі неподалік Путні — з півкруглим під’їздом для екіпажів, з конюшнею, із назвою на обох воротах та аравкарією.[5] Досить, ви вже можете уявити собі деталі. Я й справді думав доволі спритно й літературно відтворити стиль Діккенса. Шкода, що покаявся саме цього вечора».

Фламбо почав розповідати цю історію з погляду одного з персонажів, та навіть так вона видавалася дивною. А для сторонньої особи ця історія була цілком незбагненна. І саме у такому викладі вона — до уваги читача. Отож драма почалася, коли двері будинку з конюшнею відчинилися в сад з аравкарією й молода дівчина вийшла, тримаючи хліб, щоб погодувати птахів. Це було на другий день Різдва. У неї було гарненьке личко й рішучі карі очі, а от про її фігуру можемо лише здогадуватися, тому що була настільки закутана в коричневе хутро, що важко було сказати, де хутро, а де її волосся. Якби не привабливе обличчя, її можна було би сплутати зі смішним ведмежам.

Зимовий день наближався до вечора, і освітлення поступово набувало червонуватого відтінку; рубінові відблиски на оголених клумбах нагадували зів’ялі троянди. З одного боку будинку була конюшня, з іншого — алея, або ж крита аркада з лаврового листя. Юна леді накришила птахам трохи хліба (четвертий або п’ятий раз упродовж дня, тому що його з’їдав пес) й поволі пішла вниз алеєю, туди, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. І тут вона скрикнула від здивування, справжнього, а може, вдаваного — на високому плоті, ніби вершник у фантастичній позі, виднілась якась постать.

— Ой, будьте обережні, містере Крук, — закричала вона, і в її голосі вчувалася стривоженість, — тут надто високо.

Особа, котра осідлала пліт, ніби повітряного коня, виявилася високим незграбним молодиком, з темним волоссям, інтелігентним обличчям з приємними рисами. Мав жовтуватий колір шкіри і скидався на іноземця. Цей відтінок був ще помітніший, оскільки на хлопцеві червоніла краватка — єдина частина його костюма, котру він обдумав і про котру потурбувався. Можливо, це був якийсь символ. Він не прислухався до благання дівчини, а стрибнув, ніби коник-стрибунець, на землю біля неї, ризикуючи зламати собі ноги.

— Думаю, я мав би стати грабіжником, — спокійно сказав він, — і не сумніваюся, що саме так і сталося б, якби не народився в цьому милому будинку неподалік. У всякому