Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

камінній полиці в лакованій червоно-чорній із золотом заскленій шафці стояли всілякі дрібнички: порцелянові філіжанки й статуетки, табакерки, фігурки зі слонової кістки чи з бронзи, трохи менші — східні. Скромні пожитки, і до деяких із них мені доведеться повернутися пізніше, бо принаймні два предмети відіграють у цій історії неабияку роль.

Уранці телефонував Гартборн. Він не знав, що я збираюся в дорогу, і запропонував зустрітися за ланчем. Ми давно звикли обідати разом, ще з часів, коли працювали в одному бюро, і дотримувалися цієї звички навіть після мого виходу на пенсію. На той момент я ще не вирішив остаточно, чи варто відкласти від’їзд, щоб у неділю зміцнити своє примирення з Баффінами. Я ухильно відповів колезі, що ще зателефоную йому, але насправді його дзвінок підштовхнув мене та змусив вирішити. Я постановив, що поїду. Якщо залишуся до неділі, вир бездіяльного буденного лондонського життя, символом посередності якого й був бідолашний Гартборн, знову затягне мене. А я прагнув покласти цьому край — розслабленій банальності животіння без жодної мети. Мене навіть трохи збентежило, що я так неохоче прощався з власного маленькою квартиркою. Здавалося, наче мене щось лякає. Поки я переставляв порцеляну й витирав із неї пилюку носовичком, мене протинали судоми пророчої ностальгії й переслідували нав’язливі видіння, у яких злодії вдиралися до будинку й паплюжили моє майно. Минулої ночі мені наснився страшний сон, і після нього я заховав кілька найцінніших предметів, тому й мусив тепер усе переставити. Від безглуздої думки, що вони мовчки стоятимуть тут насторожі, поки мене не буде, на очах забриніли сльози. Розсердившись на себе самого, я вирішив поїхати того ж ранку, сівши на поїзд, який від’їжджав раніше, ніж я запланував учора.

Ну що ж, настав час вирушати в дорогу. Кілька останніх місяців я часом нудьгував, часом упадав у відчай, намагався впоратися з незрозумілим творінням, яке іноді здавалося nouvelle[17], а відтак — величезним романом, герой якого — не надто відрізняючись від мене — посеред примарних подій віддавався низці роздумів про мистецтво й життя. Біда була в тому, що темної пишноти, відсутність якої в Арнольдових творах я оплакував, тут теж не було. Мені не вдавалося запалити вогонь та переплавити людей і думки в щось цілісне. Хотілося викласти свої міркування так, щоб їх можна було назвати моєю філософією. І водночас хотілося втілити все в історії, можливо, в алегорії, у чомусь так само гнучкому й міцному, як моя викувана із заліза трояндова гірлянда. Але не вдавалося. Описувані мною люди були лише тінями, а їхні думки — сентенціями. Однак, як усі митці, я відчував наближення осяяння. Я був переконаний, що варто поїхати геть й усамітнитися, втекти від товариства нудьги й невдач, винагорода не змусить на себе чекати. Ось у такому настрої я вирішив податися геть, залишити свій улюблений притулок і поїхати до сільської місцевості, де ніколи не був і де на мене вже чекав котедж, якого я ніколи не бачив.

Спочатку, однак, я мусив письмово залагодити деякі справи. Зізнаюся, я забобонний і гарячий прихильник написання листів. І, вскочивши в халепу, я краще напишу хоч якого довгого листа, ніж зателефоную. Річ у тім, що я наділяю листи магічною силою й чомусь безпідставно вірю, що написати про якесь своє бажання в листі майже те саме, що втілити його в життя. Лист — це перешкода, відтермінування смертного вироку, талісман, що оберігає від цілого світу, майже безвідмовний спосіб діяти звіддаля. (Мушу зізнатися, це ще й спосіб умити руки.) Лист дозволяє зупинити час. Я вирішив, що немає жодної потреби навідуватися до Баффінів у неділю, якщо всього бажаного можна було досягти за допомогою листа. Тож я написав:

Любий Арнольде!

Сподіваюся, що ви з Рейчел пробачили мені за вчорашнє. Навіть діставши запрошення, я був незваним гостем. Ви зрозумієте мене колись, а я більше не повертатимусь до цього. Людина не хоче, щоб у її неприємностей, навіть швидкоплинних, були свідки. Сторонній не може всього зрозуміти, тож у нього виникають безглузді думки. Пишу вам, щоб повідомити: у мене не виникло жодної думки, окрім моєї прихильності до вас із Рейчел та впевненості, що з вами все гаразд. Я ніколи не був таким адептом допитливості, як ви! Сподіваюся, що принаймні тепер ви помітите принадність відведеного вбік погляду! Пишу це зі шляхетних переконань, а не як нагадування про нашу з вами одвічну суперечку.

Також пишу, щоб, не вдаючись у подробиці, попросити вас про послугу. Вам, звісно ж, було цікаво познайомитися з Френсісом Марло, який через неймовірний збіг обставин опинився поряд зі мною, коли ви зателефонували. Ви казали, що хочете знову побачитись із ним. Прошу, не робіть цього. Поміркуйте, і ви зрозумієте, як ображатиме мене його товариство. Я не планую мати нічого спільного з моєю колишньою дружиною й не хочу, щоб існував хоч якийсь зв’язок між її світом, хай би яким він був, і тим, що я ціную. Для вас було б характерно «зацікавитися» зондуванням цих сфер, але, прошу, будьте ласкаві до давнього друга й не чиніть цього.

Дозвольте мені скористатися нагодою й зауважити, що, попри всі відмінності, я високо ціную нашу дружбу. Якщо пам’ятаєте, я призначив вас виконавцем своєї волі стосовно літературних справ. Чи може щось інше вважатися достеменнішою ознакою довіри? Однак будемо сподіватися, що ці розмови про заповіт поки що передчасні. Наразі я їду з Лондона й деякий час залишатимусь поза його межами. Сподіваюся, що матиму змогу писати. Я відчуваю, що попереду на мене чекає найзнаменніший період мого життя. Передавайте щирі вітання Рейчел. Дякую вам обом за незмінну сердечність до самотнього чоловіка й цілком покладаюся на вас стосовно Ф. М.

З найніжнішими та щирими дружніми побажаннями,

назавжди ваш, Бредлі.

Упоравшись із листом, я помітив, що спітнів. З якихось причин листи до Арнольда завжди викликали емоції; а цього разу їх супроводжували спогади про сцену насилля, до якої, як я знав (попри всі мої улесливі слова), ще не скоро пристосується магія нашої дружби. Огидні й позбавлені власної гідності вчинки найважче — важче навіть за гріхи — перетворюються на прийнятне для обох сторін минуле. Ми швидше пробачаємо свідків власної ницості, аніж свідків власного приниження. Я досі перебував у стані збентеженого «потрясіння» через усе, що сталося; і хоча щиро запевняв Арнольда, що не «допитливий», проте знав, що принаймні для мене справа ще не добігла кінця.

Я знову набрав у ручку чорнила й узявся