Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

треба прочитати, але тільки найскладніші й найвизначніші. Не хочу гаяти час на дрібниці, у мене його не так багато залишилося. Тож я буду читати книжки, і ми обговорюватимемо їх. Ви б давали мені щось на кшталт уроків із цих книжок. А відтак — друга річ. Я б хотіла писати для вас, можливо, невеличкі оповідання чи все, що ви скажете. Я буду писати, а ви — критикувати написане. Бачите, я хочу, щоб ви по-справжньому тримали мене в залізному кулаці. Гадаю, що найбільше уваги слід приділяти техніці, чи не так? Це як навчитися малювати, перш ніж братися за картину. Прошу, скажіть, що ви візьметеся за мене. Це не забере багато вашого часу, не більше кількох годин на тиждень, і це кардинально змінить моє життя.

Звичайно, я розумів, що питання лише в тому, як саме ввічливо відмовитися. Джуліан уже шкодувала про змарновані роки й жалкувала, що часу лишилося обмаль. Мої жалі були геть інакші. Я не міг витрачати на неї кілька годин на тиждень. Як вона насмілилася просити в мене дорогоцінні години? Однак її дитяча пропозиція збентежила й навіть налякала мене. Це не просто демонстрація юнацької нечуйності. Її недоречні амбіції засмучували. Поза сумнівом, доля Джуліан — бути друкаркою, вчителькою, домогосподаркою й не засяяти в жодній із цих ролей.

— Гадаю, це дуже хороша ідея, і, звісно ж, я був би радий допомогти й погоджуюся з тобою щодо техніки, — озвався я. — Але просто зараз я збираюся поїхати на деякий час за кордон.

— О, куди? Я могла б навідати вас. Тепер я досить вільна — у школі лютує кір.

— Я збираюся подорожувати.

— Але, Бредлі, прошу, ви не могли б задати мені якийсь напрям іще перед мандрівкою? Тоді ми матимемо про що поговорити, коли ви повернетеся. Будь ласка, надішліть мені принаймні список книжок, я всі їх прочитаю, а ще напишу історію до вашого повернення. Будь ласочка. Я хочу, щоб ви були моїм наставником. Ви єдина в моєму житті людина, яка змогла б стати для мене справжнім учителем.

— Ну гаразд. Я можу подумати щодо книжок для тебе. Але я не гуру для письменників-початківців і не можу гаяти час… А власне, які книжки ти маєш на увазі? Щось на кшталт «Іліади», «Божественної комедії», «Синів і коханців»[14], «Місіс Делловей»[15]…

— Так, «Іліада», «Божественна комедія», будь ласка. Це надзвичайно! Саме те, що треба! Видатні твори!

— Для тебе має значення, поезія чи проза?..

— О ні, тільки не поезія. Я не дуже вмію читати поезію. Відкладу її на завершення.

— Але «Іліада» і «Божественна комедія» — це поеми.

— Ну, звичайно, але я читатиму прозові тлумачення.

— Це й справді вирішує проблему.

— То ви писатимете мені, Бредлі? Я буду страшенно вдячна. Тут я мушу з вами попрощатися, бо хочу зазирнути до крамниці.

Ми дещо несподівано зупинилися перед освітленою вітриною взуттєвого магазину неподалік вокзалу. У вікні купчилися літні чобітки, пошиті з якогось мережива. Злегка збентежившись від того, що мені так рвучко вдалося врятуватися, я не міг вигадати жодної доречної відповіді, тому непевно змахнув рукою й бовкнув з виразом обличчя, який не з’являвся ніколи — ані до, ані після сьогоднішнього вечора:

— Па-па!

— Па-па, — луною озвалася Джуліан, наче ми розмовляли якимось кодом. Потім вона відвернулася до освітленої вітрини й узялася вивчати взуття.

Я перейшов дорогу, дістався до дверей вокзалу й озирнувся. Тепер вона спиралася руками на коліна, а яскраве світло сипало золото на пишне волосся, чоло й ніс. Подумалося, що якийсь митець — не містер Беллінґ, звісно ж, — легко міг написати з неї алегорію Марноти. Я спостерігав за дівчиною кілька хвилин, як дехто спостерігає за лисицею, але вона не пішла геть і навіть не поворухнулася.

«Любий Арнольде», — написав я.

Був ранок наступного дня, і я сидів за невеличким інкрустованим столиком у вітальні. Я досі не описав як слід цю надзвичайно важливу кімнату. Тут панує запилена й поблякла атмосфера замисленої зосередженості на собі й відчутно пахне, можливо, навіть у прямому сенсі, минулим. (Не сухою трухлявиною, а радше пудрою для обличчя.) До того ж вона «обрізана», вкорочена стіною моєї спальні так, що вже згадувані зелені панелі обмежують її колишній простір лише з трьох боків. Через порушені пропорції часом створюється враження, особливо вночі, що це каюта корабля або, наприклад, купе першого класу, які курсували Транссибірською залізницею приблизно 1910 року. У центрі — круглий інкрустований столик. (На ньому часто стояв горщик із якоюсь рослиною, але нещодавно я віддав останнього пожильця своїй пралі.) Біля стін юрмляться: оксамитове крісло з оборками, що їх Гартборн — занадто гладкий, щоб утиснутися в нього, — називав «вигадливими підштанками»; два стільці з вигнутими, як ліри, спинками й тендітними ніжками (підробка вікторіанського стилю) з різними, гаптованими стібком petit-point[16] подушечками (на одній плив лебідь, а на іншій хизувався букет тигрових лілій); висока, але дещо завузька книжкова шафа з червоного дерева (більшість моїх книжок мешкає на простих полицях у спальні); вікторіанська червоно-чорна із золотом, лакована засклена шафка в китайському стилі; нічний столик із червоного дерева з дуже поплямованою стільницею-тацею приблизно вісімнадцятого століття; розкладний столик з атласного дерева, теж укритий плямами; у кутку висить горіхова стінна шафка з вирізьбленими дверцятами. Було тут також підсунуте до стола пишне «крісло для бесід» із чохлами на підлокітниках і вже потертим та лиснявим червоним оксамитовим сидінням, у якому я й улаштувався. На підлозі лежав килим із велетенськими бурштиновими трояндами на чорному тлі. Перед каміном розлігся пухнастий чорний килимок, що вдавав із себе ведмедя. На ньому стояло розчепірене ситцеве крісло (за розмірами воно пасувало Гартборну й зазвичай називалося «його» кріслом), чию оббивку давно слід було оновити. Камін із широкою полицею виготовлено з темного сланцюватого сіро-синього мармуру, а над його гирлом і решіткою вилася композиція з чорних чавунних трояндових гірлянд із шипами й жилкуватим листям. Крихітні картини висіли здебільшого на «фальшивій» стіні, бо я не міг змусити себе забивати цвяхи в дерево, а ті гачки, що вже стирчали з панелей, як на мій смак, розташовувалися зависоко. Це були мініатюри, виконані масляними фарбами, у товстих позолочених рамах: маленькі дівчатка з котиками, маленькі хлопчики з песиками, кошенята на подушках, квіти — простодушні дурнички, що гріли серця наших непохитних і сентиментальних предків. Серед інших там висіли два елегантних північних морських пейзажі й картина вісімнадцятого століття в овальній рамі: дівчина з розпущеним волоссям, яка на когось чекає. На