Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спуск у вбиральню «Матіс-бару» — це сходження в пекло!
Ісус усеньку ніч сяяв на паперті, розкривши мені обійми, втім, єдиний у цьому мертвому місті. Хтозна, чи справді пожертвував він заради нас, та люди, що регулярно ходять до нього, почуваються набагато ліпше. Мені подобається погляд Бога, що став людиною і запізно усвідомив свою помилку. Він лагідно дивиться на нас, і в його погляді нема зневаги (хоч помічається якась приголомшеність). І здається, наче він каже нам те, що каже і Хомі в Євангелії від Івана: «Блаженні ті, що не бачили і повірили». Цей скромний бородань — непоганий чолов’яга. Він прийшов, щоб порятувати нас, а ми замість подяки замордували і вбили Його, і Він простив нам нашу невдячність. Ми закликаємо Його на поміч, а Він просить у нас прощення. І не дуже задирає носа, як на Сина Божого. Знав я людей, що пишалися набагато дужче од Нього. Подумати лишень, Він розкрив нам обійми, а ми скористалися цим, щоб пришпилити Його до хреста, як ото Набоков своїх метеликів!
Чому церкви зачиняються на ніч, коли найдужче їх потребуєш? Бувало, я засинав простісінько на паперті. З мого хропіння горлиці могли здогадатися, що я не молюся. А в іншому я був мов колода в костюмі від Еді Слімана. Розгорнувши руки хрестом, я лежав і заздрив деревам, бо в них було коріння. Досі я навіть не згадував, що здобув колись католицьку освіту, аж зловив себе на тому, що прошу прощення у неба, виправдовуючись тим, що був передніше в нервовій депресії. Незлецько вигадав, еге? Вряди-годи з очей моїх несамохіть точилися сльози, що котилися чорними кружалами попід очима у діл, до підборіддя, яке за ніч уже встигло зарости щетиною. Знали б ви, яка полегша мене охопила, коли я перестав усміхатися. Антидепресивна гримаса — нелегка гімнастика для обличчя! Ні, на відміну від Терези Авільської, видіння мене не охоплювали, і якщо вам так уже потрібні наочні приклади, я надаю перевагу Дюрталеві, який у Гюїсманса («В дорозі») замикається в соборі Атрської Матінки Божої у траппістів… Ще я носив у кишені «Людину бажання» Луї-Клода де Сен-Мартена (1790): «У всі хвилі нашого буття ми повинні воскрешати себе з мертвих…» Що ж, спробуймо.
Я допіру збагнув, що ліпше поклонятися Вічній Відсутності, ніж кохати недосяжних жінок. Якщо вже зсуватися з глузду, то за Тим, Кого Нема! Не розумію, чому я відмовляюся любити Господа, найліпшого облудника на світі. «Credo quia absurdum est» («Вірую, бо це абсурд») старого Тертулліана я хотів би протиставити нове гасло: «Вірую, бо це не більший абсурд, ніж усе інше». Одне слово, я намагався перекрутити Тертулліана, щоб наблизити його до Камю. Всесвітній абсурд може включати у себе й існування Бога, адже абсурд — вельми гостинна особа. Бог не більше абсурдний, ніж я, і мені незрозуміло, чому не вірив у Нього Камю. Гадаю, вірив усе ж таки, сам того не тямлячи. Дякую за вашу прихильність, панотче, я знав, що моя історія розчулить вас. Моє тіло зливалося з асфальтом. Та як стати сіллю землі, якщо вона закута у бетон? Ми майже коло мети, ось побачите.
7
І чим я, власне, був невдоволений, га? Дрібниця: мій шлюб знову розвалився; я не в змозі був піклуватися про дружину; я повертався додому дедалі пізніше, так пізно врешті, що виходило дедалі раніше; в сорок років мені набридло вже корчити з себе дурнуватого парубчака, в якого за плечима тільки купа витівок і дверей, які зачинили у нього перед самісіньким носом. Моє особисте життя кружляло замкненим колом: я ішов на вечірку, знайомився там з пречудовою, незвичайною і приголомшливою жінкою, торочив їй про моє полум’яне кохання, аж вона закохувалася в мене, ми починали жити разом, і ось я знову вже був під хатнім арештом і гризся з істеричною психопаткою, яка жменями лигала антидепресанти і снодійне. І все повторювалося спочатку: я дедалі невміліше брехав, ішов на якусь вечірку, знайомився з унікальною, незвичайною, приголомшливою жінкою, яку знову обертав на агресивну гарпію, ревниву відьму і люту гадюку. В мене дивовижний талант робити бридулями найвродливіших дівчат. Рідкісний дар, що й казати. Якось дружина сказала мені: «З тобою так нецікаво джиґатися, що мені доводиться думати про свій вібратор, щоб сягнути оргазму!» Не смійтеся, starets, таке не дуже приємно чути. Коли я, порпаючись у кишенях у пошуках презерватива, запитав, як їй міг сподобатися «Вмираючий звір» Філіпа Рота, вона відтяла: «Мені подобається читати Рота, але заміж я за нього нізащо не вийшла б». Одне слово, я не лише втратив свободу, а й мусив ще пожертвувати своїми бажаннями, пригнічувати в собі лібідо чоловіка, що генетично запрограмований на постійне примноження перемог, приборкувати свою чоловічу первину, — якщо коротко, то вбивати звіра, що сидить у мені. Крім того, мене вважали гартбрейкером, що знищував на своєму шляху тонко організованих жінок, тож моє помешкання дедалі дужче скидалося на філію Гуантанамо. Це ваш Творець витворив чоловіче тіло таким, а ми тут до чого? Чому чоловіки повинні постійно перепрошувати за те, чим вони є? Чому дружини вимагають від нас постійного самогубства? Чому жодному чоловікові не вистачає хоробрості сказати своїй жінці правду, та й квит? «Кохана, я любитиму тебе завжди. Ти просто створена для мене, та мені кортить спати і з іншими жінками. Тобі нестерпно це слухати, хоч насправді ти сама нестерпна, бо заперечуєш самісіньку сутність моєї мужності. В тому, що я сплю з іншими, нема нічого страшного, тільки перестань випитувати в мене подробиці й читати мої мейли. Ти можеш чинити так само, я не забороняю тобі, навпаки, мене збуджує думка про те, що тебе домагаються інші, бо, як і всі чоловіки, я прихований гейко. Твої ревнощі такі реакційні, що ти становиш собою прямісінький доказ провалу сексуальної революції. Ти радієш досягненням фемінізму, але заразом хочеш і реставрації традиційного подружжя. Ти не кохаєш мене — тобі кортить прибрати мене до рук, а це різні речі. Якби ти мене кохала, як ти оце кажеш, то хотіла б, щоб я постійно зазнавав утіхи, з тобою чи без тебе, як і я оце тобі бажаю, зі мною й без мене. Та нам доведеться з тобою розлучитися з цієї дурнуватої і все ж таки (моє рішенням є доказом цього) дуже важливої причини: мені необхідно торкатися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ідеаль, або На поміч, пардон», після закриття браузера.