Кадзуо Ісігуро - Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро

Як я пригадую, сучасні трамвайні маршрути почали працювати 1931 року, замінивши недолугі трамвайні лінії, які всіх дратували впродовж попередніх тридцяти років. Якщо ви до цього часу тут не жили, то вам, мабуть, важко уявити, як сильно ці нові трамвайні лінії вплинули на безліч аспектів життя в нашому місті. Здавалося, що за одну ніч перемінилися цілі райони: зазвичай велелюдні парки опустіли; а деякі давно налагоджені бізнеси зазнали великих збитків.

Звичайно ж, були і такі райони, які несподівано для себе опинилися у виграшному становищі, і серед них ділянка, що розташовувалася по той бік Мосту Сумнівів і на якій незабаром з’явився наш квартал утіхи. До встановлення нових трамвайних ліній там було лише декілька сірих глухих вуличок із шерегами вкритих дранкою будинків. Тоді ніхто не вважав це місце повноцінним кварталом, і його розташування зазвичай описували словами «на схід від Фурукави». Одначе разом із новим трамвайним маршрутом з’явилася можливість дістатися центру міста швидше, якщо вийти на зупинці у Фурукаві, а звідти йти пішки, замість того, щоб знову петляти трамваєм, тож безліч людей стало ходити тим кварталом. Бізнес нечисленних барів, які там уже були, після років застою став стрімко розвиватися, а нові заклади почали відкриватися один за одним.

Заклад, який урешті став «Міґі-Хідарі», тоді називали просто «У Ямаґати» — на честь його власника, літнього ветерана війни, — і був він найстарішим баром кварталу. Тоді це була досить непоказна місцина, але я регулярно туди навідувався, ще відколи переїхав до цього міста. Пригадую, лише за кілька місяців після встановлення нових трамвайних ліній Ямаґата помітив, що відбувається навколо нього, і почав будувати плани. Позаяк цей райончик мав усі шанси стати повноцінним барним кварталом, його власний заклад — не просто найстаріший, а й розташований на розі трьох вулиць — цілком логічно мав усі шанси стати таким собі патріархом серед тутешніх генделиків. І, враховуючи це, Ямаґата вважав своїм обов’язком розширити його й улаштувати нове грандіозне відкриття. Торговець, що його крамниця розташовувалася над ним, був готовий продати своє приміщення, а необхідні інвестиції знайти було нескладно. Найбільшою перешкодою як для Ямаґатиних планів, так і для планів перебудови всього кварталу, було ставлення місцевої влади.

Щодо цього Ямаґата мав цілковиту рацію. Бо це був 1933 чи 1934 рік — не найкращий час, як ви, можливо, пригадуєте, щоб починати створювати новий квартал утіх. Влада провадила сувору політику, щоб контролювати фривольну сторону життя міста, і справді, у центрі чимало найбільш декадентських закладів почали закриватися. Попервах я і сам не надто охоче прислухався до ідей Ямаґати. Лише коли він докладно описав, який саме заклад надумав створити, його слова мене направду вразили, і я пообіцяв йому допомогти.

Здається, я вже згадував, що доклав свою невелику лепту у створення «Міґі-Хідарі». Звісно ж, як людина незаможна, я не міг запропонувати фінансової підтримки. Одначе тоді я вже мав чималий авторитет у місті; пригадую, я ще не був членом комітету мистецтв Державного департаменту, але мав там багато особистих зв’язків, і представники влади часто зі мною консультувалися щодо політики в царині мистецтва. Отже, моє звернення до влади щодо планів Ямаґати мало вагу.

«Наміри власника полягають у тому, — пояснив я, — щоб запропонований заклад став уособленням нового патріотичного духу, який нині зароджується в Японії. Цей новий дух відображатиметься в інтер’єрі закладу, і кожного відвідувача, для якого цей дух буде неприйнятний, переконливо проситимуть забратися звідти. Ба більше, власник також має бажання перетворити цей заклад на місце зустрічі тих художників і письменників нашого міста, що їхні твори найкраще відображають цей новітній патріотичний дух. Щодо цього аспекту, то я особисто заручився підтримкою своїх колег, зокрема художника Масаюкі Харада, драматурга Місумі та журналістів Шіґео Оцуджі та Ейджі Настукі — всі вони, як ви добре знаєте, створюють праці, що неухильно відображають вірність Його Величності Імператорові».

Далі я наголосив, що такий заклад, з огляду на його домінування у цьому районі, міг би стати найкращим засобом для створення бажаної атмосфери в усьому кварталі.

«Інакше, — попередив я, — нам неминуче загрожує розростання ще одного кварталу, в якому процвітатиме те саме занепадництво, з яким ми останнім часом щосили боремося і яке, як ми всі добре знаємо, так ослаблює саму суть нашої культури».

Влада відповіла не лише згодою, а й виявила несподіваний ентузіазм. Гадаю, це був іще один із тих випадків, коли настає несподіване усвідомлення того, наскільки ж насправді більший, аніж тобі самому видавалося, ти маєш авторитет. Але мене ніколи не цікавив мій авторитет у суспільстві, і це не пояснює того, чому відкриття «Міґі-Хідарі» подарувало мені стільки задоволення; натомість, я пишався тим, що нарешті підтверджувалася моя ідея, яку вже давно повторював, — новий дух Японії аж ніяк не виключає насолод; тобто не існувало жодних причин, чому прагнення здобути втіху неодмінно повинно йти пліч-о-пліч із занепадництвом.

Отож потім, за два з половиною роки після прокладання нових трамвайних ліній, «Міґі-Хідарі» відкрив свої двері. Заклад істотно і штуцерно оновився, й тепер після настання темряви кожному перехожому впадав в око яскраво освітлений фасад і численні великі й маленькі ліхтарі, що звисали вздовж гребеня даху, попід піддашшям, рівними низками вздовж підвіконь і над головним входом; і годі було не помітити величезного освітленого транспаранта, підвішеного до гребеневого бруса, на якому красувалася нова назва закладу, виведена на фоні армійських чобіт, що марширують строєм.

Одного вечора, невдовзі після відкриття, Ямаґата повів мене всередину і запропонував обрати улюблений столик, заявивши, що його буде зарезервовано винятково для мого користування. Гадаю, що спершу він хотів таким чином подякувати мені за ту маленьку послугу, яку я йому надав. Але й без того я завжди вважався одним із найкращих його клієнтів.

І справді, на той момент, як заклад Ямаґати перетворився на «Міґі-Хідарі», я ходив до нього вже двадцять років. Не те щоб мені припав до душі саме його заклад — як я вже казав, він був досить непримітний, — просто, коли я в юності вперше приїхав у це місто, то оселився в районі Фурукава, і найближчим до мене виявився саме бар Ямаґати.

Вам, либонь, важко уявити, яким потворним за тих часів був район Фурукава. Справді, якщо ви в нашому місті лише віднедавна, то від моїх балачок про Фурукаву у вас в уяві, напевно, спливе образ парку, який там тепер, і персикових дерев, якими він славиться. Одначе коли я приїхав сюди вперше