Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

наразі спорожнили мою скарбницю. Але все йде в доброму напрямку, тож я прошу Тебе, дорогий друже, про підтримку. Якісь 15 тисяч, що їх я віддам Тобі відразу після Великодня. Я закликав вірних до пожертв, і під час свят це, безперечно, дасть плоди. Приміром, Ян Ольшанський, слуцький підкоморій, 20 тисяч вклав у свої угіддя в Брусилові, призначивши половину процентів з цієї суми на катедру, а другу половину — на збільшення числа місіонерів. Ґлембоцький, брацлавський підчаший, пожертвував 10 тисяч на побудову нової канонії та на вівтар для катедри, а ще дві тисячі — на семінарію.

Пишу Тобі це все, бо роблю тут великі справи, тож не сумнівайся: Твоя позичка має покриття. Тим часом я вплутався в сумнівну оборудку з житомирськими євреями, а позаяк пожадливість їхня не має меж, гроші ці потрібні мені якнайшвидше. Аж дивно, що в нашій Речі Посполитій євреї можуть так відкрито й зухвало зневажати закон і добрі звичаї. Недарма папи Климентій VIII, Інокентій III, Григорій XIII та Олександр III веліли повсякчас палити їхні Талмуди, та коли ми врешті-таки спробували це тут зробити, ніхто нас не підтримав, а світська влада навіть нам перешкоджала.

Цікава річ: було вигнано татар, аріян, гуситів, а вигнати євреїв якось усі забувають, хоч вони п’ють нашу кров. За кордоном вони про нас уже склали прислів’я: Polonia est paradisus Judaeorum…

Про плебанію у Фірлеєві й тамтешнього грішного пастиря

Ця осінь — наче серветка, вишита невидимими голками. Так думає собі Ельжбета Дружбацька, їдучи позиченою в старости бричкою. Обабіч дороги — темно-брунатні розорані борозни та світліші смуги висохлої землі, а вгорі — смолисте гілля, за яке ще чіпляється найупертіше листя, творячи барвисті плями. Подекуди ще зеленіє соковита трава, немовби забула, що вже кінець жовтня, і ночами срібляться приморозки.

Пряма, як стріла, дорога йде берегом ріки. Ліворуч — піщаний яр, якась стихія колись розпанахала тут землю. Селянські вози під’їжджають туди по жовтий пісок. Неспокійні хмари пливуть небом; небо то затягує похмура сірява, то раптом з-за хмар зблискує яскраве сонце і всі речі на землі стають неймовірно виразними й колючими.

Дружбацька сумує за донькою, яка саме чекає п’яту дитину, і гадає собі, що зараз годилося б бути поруч із нею, а не вештатися цими чужими краями разом з ексцентричною каштеляновою, а тим паче не волочитися до маєтку того ксьондза-всезнайка. Але ж подорожі — то її життя. Хтось подумав би, що поезія — то заняття осіле, гідне пічкура, ближче до садочка, а не битого шляху.

Ксьондз чекає на неї біля брами. Нетерпляче схопив коня за упряж, ніби не міг дочекатися тих відвідин, і тільки-но Дружбацька зійшла з брички, взяв її попід руку й повів до саду.

— Прошу, пані добродійко.

Плебанія стоїть біля роз’їждженої дороги. Це дерев’яний будинок, гарно побілений, доглянутий. Видно, що влітку його оточувало безліч квітів — тепер вони лежать прив’ялими подушками. Але чиясь рука вже взялася наводити лад: згорнула частину бадилля в купку, яка несміливо тліє — полум’я якось непевно почувається у вологому повітрі. Поміж бадилля гордовито походжають двоє павичів — один уже старий, общипаний, від його хвоста мало що лишилося. Другий — самовпевнений, агресивний, підбігає до Дружбацької і тицяється їй у сукню, жінка злякано відсахується.

Вона зиркає на город: гарний, грядки чітко розплановані, стежка вимощена кругляками, все облаштовано, як велить садівнича наука. Біля огорожі — троянди для наливок і, мабуть, церковних вінків; далі — дягель, бедринець, шальвія. По камінні пнуться материнка, калачики, копитняк і рум’янок. Тепер від тих трав мало що лишилося, але про все можна довідатися з невеличких дерев’яних табличок, на яких написано назви.

Від плебанії вглиб невеличкого парку веде старанно вирівняна граблями стежина, обабіч якої стоять дещо кутасті бюсти з вигравіюваними підписами, а над входом до саду — незграбний напис на дощечці, зроблений явно ксьондзовою рукою:

Тіло людське мало має принад,

Тож у райський введи його сад.

Дружбацька кривиться, читаючи ті вірші.

Обійстя загалом невелике. З одного боку воно стрімко спускається до ріки, але й тут ксьондз приготував несподіванки: кам’яні східці, невеличкий місток над потічком, за яким стоїть костел — високий, масивний, похмурий. Він придавлює собою довколишні хати під солом’яними стріхами.

По обидва боки від східців — лапідарій. Слід зупинитися перед кожним каменем і прочитати надпис.

Ех nihil orta sunt omnia, et in nihilum omnia revolvuntur. З ніщоти все постало і в ніщоту обернеться, — читає Дружбацька. Зненацька її беруть дрижаки — і від холоду, і від цих слів, незугарно вигравіюваних у камені. То навіщо це все? Навіщо ці зусилля? Всі ці стежки й містки, садки, кринички й східці, всі ці написи?

Ксьондз веде її в бік дороги кам’янистою стежкою, вони обходять обійстя широкою дугою. Бідолашна Дружбацька — вона, мабуть, не сподівалася, що все так обернеться. Черевики в неї хороші, шкіряні, але вона змерзла дорогою і воліла б прихилитися старечою спиною до печі, ніж отак бігати полем. Нарешті господар після цієї примусової прогулянки запрошує її досередини; біля дверей плебанії стоїть ще одна чимала плита з написом:

Бенедикт, отець Хмельовський,

Грішний пастир фірлейовський,

Що був в Підкамені плебаном,

А в Рогатині — деканом,

Гідний кари, а не хронік,

Жменя праху — не канонік,

Сьогодні просить про молитву,

Щоб стати там з гріхом на битву.

Лише слова молитви щирі

Впокоять його душу в мирі.

Дружбацька дивиться на нього здивовано.

— А це що таке? Ви що, отче, вже до смерті готуєтеся?

— Краще все завчасу приготувати, щоб потім не завдавати зайвих клопотів бідним родичам. Варто знати, що буде написано на твоїй могилі. Інакше нашкрябають якісь нісенітниці. А так — я спокійний.

Втомлена Дружбацька присідає, їй кортить чогось попити, але стіл у кімнаті порожній, якщо не брати до уваги якихось паперів. Будинок пропахнув вогкістю, змішаною з димом. Вочевидь, тут давно не чистили коминів. Тягне холодом. У кутку стоїть обкладена білими кахлями піч, поруч — кошик із дровами. У печі недавно розпалили, і кімната ще не прогрілася.

— Як же я змерзла, — каже Дружбацька.

Ксьондз кривиться, наче проковтнув прогірклий кусень їжі, похапцем відчиняє креденс і виймає звідти гранчасту карафку та чарки.

— А каштелянова Коссаковська мені здалася знайомою, — починає він невпевнено, наливаючи лікер. — Я колись знав її найстаршу сестру…

— Яблоновську, мабуть? — неуважно питає Дружбацька, вмочуючи губи в солодкий напій.

До кімнати входить повна весела жінка — вочевидь, ксьондзова служниця, —