Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

І нарешті до нього дійшло: все це були костюми з великих та малих арканів таро. Він ішов через юрбу карт, кожна з яких могла персоніфікувати людську долю та призначення; трагедію, або ж усміх фортуни. Дантез не міг заперечити, що для нього вбрання вибрали напрочуд вдало. Адже він був Шибеником — картою, що означала людину наївну, вірну чи закохану ніби молодик. Він ішов, ледь живий від подиву, минаючи Магів, Зірок, лицарів булав та келихів, оточений хороводами не знаних йому постатей.

Нарешті Маг завів до дужої, наріжної замкової башти. Високі, похмурі внутрішні покої були освітлені сотнями свічок. Вогні дрижали, хиталися, розсилаючи по стінах кавалькади нечітких відблисків та тіней. А на фресках, на зображеннях та картинах царювала Пані Смерть.

Приміщення було каплицею палацу, а її оздоблення аж занадто добре нагадувало, настільки тендітним та нестійким є людське тіло. Бертран бачив скелети, що виходили з могил і запрошували живих станцювати danse macabre[44]. Він бачив, як смерть вела до танцю польського шляхтича, іудея, магната та єпископа; як вона забирала дітей та старців, юнь, солдат та розбійників.

А поза тим, вона ж чекала Бертрана посеред кімнати.

Коли вони підійшли поближче, постать Смерті піднялася зі стільця з підніжкою та окинула Дантеза величним, гордовитим поглядом. Обличчя чоловіка затуляла маска Смерті, на чорному колеті було намальовано кістки скелету, навіть на пальцях оксамитних рукавичок було додано срібні, довгі кігті. Бертран не знав, перед ким він стоїть, але ж в жестах незнайомого було стільки достоїнства, що він відразу ж відчув, що має справу з можним паном — може, з одним з магнатів чи українних королев’ят Речі Посполитої.

— Ваша милість, — шляхтич, який привів француза, склав низький церемоніальний уклін перед Смертю. — Це та особа, про яку ми говорили.

— Кавалер Бертран де Дантез, колишній дворянин королеви Марії Людовіки, — промовив Смерть голосом, навиклим до надання наказів. — Осуджений на смерть за напад та ґвалт на широкій дорозі, якому вирок замінили з милості Його Королівської Величності на довічну інфамію.

Дантез склонився. Смерть обійшов його довкола, опираючи праву руку на стегні.

— Бертран де Дантез. Жертва долі, власної честі та чесноти. Стративши невеличкий спадок від батька, вплутався в інтриги та змови, які коштували йому втратою всього того, що в нього ще залишалося — доброго імені. З Франції він збіг до Речі Посполитої разом з Марією Людовікою і став інфамісом з вини капризної фортуни. І все через те, милостивий кавалере, що завжди ти ставав на захист невластивих осіб. Маркіза Брінвійє, яку ти боронив, виявилася чаклункою та отруювальницею; Євгенія де Мейї Ласкаріг оскаржила тебе в нападі…

Дантез примкнув очі. То все було правдою. Чорти б її взяли, але ж найсправжнісінькою правдою.

— Але ж до діла, мил’с’даре кавалере. Час витікає, а в мене є обов’язки. Бал ще не скінчено. А перед тим, як ти візьмеш в ньому участь, нам треба обговорити, яку роль припаде тобі зіграти.

Дантез схилив голову, примкнув очі.

— Вперше в житті доля тобі всміхнулася, пане Дантез. Сьогодні вранці, під шибеницею, ти виграв власне життя. Тепер можеш виграти власне майбутнє. І для цього навіть не треба кидати кості. Буде достатньо, кавалере, якщо приймеш карти, які я тобі пропоную.

«А ці карти, часом, — подумав Дантез, — не Смерть, Маг чи теж Шибеник? Якою з них я є?».

— Мені потрібен вірний та шляхетний слуга, — тягнув незнайомий. — Людина, який без страху може зазирнути в очі до Смерті. Сьогодні в Перемишлю ти вже бачив її, але ж, завдяки фортуні, вискочив з пекла. І тепер, пане Дантез, я пропоную тобі значну зміну твоєї долі. До сих пір ти був звіриною, на яку полюють. А тепер ти сам зробишся ватажком вовчої зграї.

З прикрашеної золотом шкатулки він видобув два незапечатаних листа.

— Це є твоя воля. Я можу схилити Його Королівську Величність видати тобі охоронного листа, завдяки якому, незважаючи на інфамію, що тяжить на тобі, ти зможеш без перешкод порушатися Короною та Литвою. А в другому листі міститься твоя майбутня влада. Я в стані запевнити тобі номінацію на оберстлейтенанта[45] полку рейтарів, яким станеш командувати під час відсутності Його Княжої Високості Богуслава Радзівілла[46]. А якщо станеш моїм вірним та чесним слугою, можу вставитися у Його Величності, щоб той подумав про тебе під час роздачі вакантних староств та урядів.

Дантез слухав ті слова, і його серце майже вискакувало з грудей. Патент оберстлейтенанта рейтарського полку. Шість порцій[47]. До того ж королівська милість, яка перекладалася на жирні староства та королівські уряди. Все вказувало на те, що в грі зі смертю йому вдалося витягнути з рукава туза, який знаходився там вже віддавна. Однак, він не вірив, щоб доля посміхнулася йому запросто, з доброти серця. Бо завжди Дантез був тільки іграшкою в руках сильних світу цього.

— Мені дуже приємно чути ці слова, милостивий пане, — промовив він. — Однак, я не вірю, щоб ці гідності та почесті бралися єдине з доброї волі вашої милості. Я добре знаю, що це платня за службу. Тоді, яка має бути її ціль? Що я маю вчинити, що є вартим такої нагороди?

Смерть і Маг обмінялися поглядами.

— Ми маємо на меті усунення деяких осіб, — сказав Смерть.

— Виходить, вбивство?

— Багатократне вбивство, якщо ми настоюємо, щоб називати речі власним іменем. Я не вірю, щоб для тебе це було novum, бо в численних поєдинках, сутичках та сварках ти аж надто довів свою справність в цим ремеслі, пане кавалере.

Дантез встромив в Смерть холодний, жорсткий погляд.

— Простежуючи за подіями мого життя, ви зробили помилку, пане, — промовив він. — Ви пропустили значущу подробицю, а саме, що я ціню власну честь настільки ж високо, як і життя. Я не найманий вбивця, якому платять за голови. Я не вбиваю з наказу, не стріляю до спини. Так, я вбив декількох людей, але в бою, обличчям до обличчя. Так що до такої ролі я не надаюся.

— Чи тоді слова твої означають, що ти відмовляєшся скористатися моєю милістю?

— Якщо твоя