Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

і залишків совісті? Не дозволите в’язневі під шибеницею мати хоч тінь надії на зміну судьби? Оце по-християнськи!

Староста схопився за шаблю, але ж стримався.

— Шукайте кістку!

Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукали маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.

— Немає кості! — крикнув знизу хтось з людей старости.

— Нема!

— Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!

У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою[39] на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.

Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.

Одна кістка. Шість очок.

Шість черепів Смерті.

Брама до життя та волі.

Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.

Оперся на край барабану.

Кинув.

На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.

Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.

Дантез підняв опухлі повіки. Перший з рейтарів танцював на мотузі, оскільки у нього з під ніг вибили драбину. Кат схватив його за ноги, притримав и потягнув донизу. Вмираючий захарчав, затремтів и застиг.

Другого рейтара повели до другої шибениці. Ксьондз перехрестив його, благословив, кати затягнули вояка на драбину, наділи петлю.

В вухах Дантеза наче гук грому прогриміла драбина, що впала на дошки, і скрип мотуза під тягарем повішеного.

Він подивився на барабан.

Шість, п’ять, п’ять.

Він спасся. Пережив дивним розпорядженням долі, врятований власне тоді, коли відмовився від власної честі та гордості. Очами він пошукав Собеського, відповідального за його звільнення, але ж ніде його не бачив.

Дантез похитнувся, але його підтримали гайдуки старости. Хтось залив йому до горлянки декілька ковтків горілки.

— Шевальє Бертране де Дантез, — тихо промовив юридичний староста. — Милість Його Королівської Величності звільнила тебе від стрічка. Цим роблю вас вільним. Можеш піти, але ж попереджаю, що вирок, що висів на тобі, було замінено на інфамію. Ти тепер вийнятий з під права, кожен може безкарно вбити тебе. Даю тобі два тижні на те, щоб покинути кордони Речі Посполитої, а потім накажу шукати тебе по всій Червоній Русі. До Семиграддя[40] у тебе два дні шляху; маю надію, що ти, пане кавалере, скористаєшся цим трактом.

— Зроблю, як кажете, шановний пане старосто, — буркнув Дантез.

Він ще ковтнув горілки, а потім, при підтримці гайдуків, направився до сходів, що вели донизу, не ушанувавши хоча б поглядом рейтарів, що похитувалися на шибениці.

— Пане Дантез, дозволь, мил’с’дар, на слівце.

Бертран підняв голову. Перед ним стояв його рятівник. Таємничий шляхтич, який перед тим підсунув йому того останнього, рятівного кубика.

— Слухаю.

— Якщо бажаєш, кавалере, їдь тоді зі мною. Мам справу, яка не терпить зволікання.

Дантез похитав головою. А потім схилився до самої землі.

— Проводьте. Я винен вам життям.

Він ще озирнувся на ешафот, на юрбу селян та міщан; на шляхтичів та слуг. Але ж Собеського ніде не помітив.

*****

Якби хтось потім спитав у Дантеза, яким чином доїхали вони до чудового замку в Красичині, Бертран не зміг би дати хоч-якої відповіді. З цієї подорожі він не запам’ятав майже нічого. Відразу ж за Львівською Брамою вони повернули на південь, а потім вже старі тропи вели їх через ліси, гори та долини, прямо на південь. Врешті, коли вже було майже темно, а над горами зійшов круглий білий місяць, перед ними в долині Сану з’явився замок — майже зі сну — з витягнутими білими вежами, з годинниковою баштою, з мостом та зубчастими стінами. Світло місяця та зірок відбивалося у ставах та розливах навкруги стін. Видовище було настільки красивим, що Дантез вдивлявся в палац та темне небо над горами ніби зачарований. До себе він прийшов тільки тоді, коли кінські копита застукали на дерев’яних колодах мосту, що вів до замку.

Життя мало для Дантеза присмак старого, вистояного десятиріччями угорського вина[41].

Вони в’їхали на замковий двір і зійшли з коней. Незнайомий повів Бертрана по сходах до надмірно освітлених замкових кімнат. Коли затрималися в великій передній, Дантез переконався, що в замкові відбувався бал-маскарад. Француз почув музику, що лунала в головних залах, побачив крізь щілину в незакритих дверях постаті, що сунули в танцювальному хороводі наче привиди чи упирі. Він розпізнавав дам, кавалерів та польських шляхтичів, з дивними тюрбанами на головах, з обличчями, закритими масками.

Бертран здригнувся, коли слуги принесли костюми для них. Незнайомець надів широкий вишитий зірками плащ чаклуна, спичастий ковпак та маску Гермеса Трисмегіста[42]. А Дантез… Для нього було приготовано інше вбрання. На його каптан було накинуто сорочку з грубого полотна, без коміра. Він ледь не зомлів, коли спам’ятав, що таку ж мав сьогодні на собі під шибеницею. То була смертна сорочка.

Француз рвонув за тканину і кинув переляканий погляд на свого рятівника, але ж той владним жестом приклав вказівний палець до вуст. А потім Дантез здригнувся вдруге, коли слуга приніс та зав’язав йому на нозі відірвану петлю катівського мотуза. А потім на обличчя йому наклали маску, що представляла бліде і викривлене обличчя мерця. Дантез одержав вбрання висельника, якого підвісили за ногу!

На знак голови провідника вони рушили через кімнати. Маскарад був у розпалі — в кімнатах пили, гралися, займалися любов’ю, танцювали та бавилися грою у Wirsthaus[43]. Дантез протискувався крізь різнокольорову юрбу гостей і в глибині серця чув все більший неспокій. Щось не подобалося йому у вбранні оточуючих. Він зустрічав пустельників, жінок та чоловіків, перевдягнених в місяці та зірки, в алегорії справедливості, лицарів та королів, що тримали мечі, булави та келихи. В самому центрі цього людського виру на троні засідав диявол, однією рукою спираючись на вежу. Щось все це Дантезові нагадувало. Він ще не знав, що