Сергій Дячук - Король Гуцул, Сергій Дячук

— Я все сказав йде вже. Церква врятує вас, але даремно бігаєте один за одним. Цю війну ви вже програли хоч і ніби виграли, а вони виграли хоч і ніби програли. Так буває, що хто не має нічого має все, а хто все має немає нічого. Офіцер розгублено дивився на Старого. Той відкинувся до стіни і прошепотів.

— Спить високо у горах Сокільська скала, накривають її тумани і спить на ній Король Гуцул і сниться йому княгиня Євдокія.

Він, не відкриваючи очей, попрощався, позіхаючи.

– Іди здоровий.

Офіцер не зміг видавити жодного слова. Мовчки вийшов.

В кав’ярні виключили музику та ілюмінацію. Лише тьмяно горіла одинока лампа над входом. Іванка, дівчина бармена, задумано вдягала пуховик. Її хлопець вже готувався закрити кав’ярню і вимкнути останню лампу над входом. Старий обмотав довгим плетеним шарфом шию. Вони із Зеноном спустились сходами, що скрипіли на перший поверх, там Старий Казкар подивився у свого старого золотого годинника і прошепотів сумно.

— Можу на автобус запізнитись.

— Візьму вам таксі, — Сказав Зенон, гортаючи стрічку своїх соціальних мереж на смартфоні.

— О ні, ні.

Заперечив казкар.

— Це буде дуже дорого. Заночую в залі очікування, а там на вранішній електричці доїду до Віжниці.

Зараз, коли він це говорив, у нього ожив спогад півстолітньої давнини: у золотавому світлі читальна зала бібліотека Стефаника у Львові, розписані стелі, золоті обрізи позолочених сторінок, шкіряні палітурки оформленні сліпим тисненням, ілюстрації, гравюри, мініатюри, готичні і старовинні румунські, середньовічні шрифти, автографи господарів Карпат, портрети… Все плутається в голові і атмосфера передріздвяного Львова п’ятдесятих, початку шістдесятих минулого вже століття. Пуста читальна зала і за одним столом з увімкненою лампою часів Габсбургів сидіть він і офіцер військової розвідки… Тепер він викладач університету Франка, гортає «Гуцульщину» Шухевича, поруч мапа Східних Карпат і карта часів Австро-Угорщини на ній напис німецькою «Геоцогство Буковіна». Вони довго говорять. Викладач і його улюблений студент. Вони сидять там аж до закриття бібліотеки. Ідуть засніженою площею Ринок. Зупиняєються і прощаються вже біля Чорної кам’яниці…

При дверях книгарні вже стояла вбрана у пуховик продавець. Вона сердито дивилась на відвідувачів, які не дали їй раніше закрити магазин. Попрощавшись і подякувавши за гостинність, вони вийшли на двір. Старий зупинився посеред засипаного снігом тротуару, обдивився довкола… Тиша, сніг вже не ішов, а іскрився на морозі, вуличне освітлення перефарбовувало білі кучугури снігу в жовтий колір. Велика снігова брила, мов шматок необробленого мармуру, лежала на хресті посеред площі, ніби витвір якогось скульптора-модерніста. Вулицею проїхало таксі, за ним снігозбиральна машина і одразу по їх проїзді знявся сильний холодний вітер, який обпікав обличчя. Перейшли дорогу. Йдучи біля ратуші, Старий знову заговорив.

— До війни той чоловік, офіцер з розповіді, був вчителем. Він, знаєте, фольклором з дитинства цікавився. Казки Пушкіна, брати Грін, Андерсен… Потім вже серйозно почав вивчати, перечитав уйму наукової літератури, збирався в Латинську Америку, їхати. Така у нього дитяча мрія була. Ацтеки, майа, вся ця екзотика…

Усміхнувся і деякий час ішов мовчки. Зимне повітря заважало говорити.

— А потім вже почалась війна… І він зайнявся Карпатами. Тут тільки всього насправді цікавого. Навіщо кудись далеко їхати.

На повороті, на Кобилянській їх обігнала парочка з кав’ярні — бармен та його дівчина. Вони швидко йшли обійнявшись. Дівчина весь час щось говорила, а хлопець уважно слухав. Вони привітно усміхнулись Старому, ще раз привітавши з Різдвом. Дід Казкар усміхнувся їм, прокричавши на прощання.

— Бережіть себе і своє почуття, діти!

Вони радісно ствердно махнули ствердно головою.

— Бо життя коротке.

Прошепотів він, ніби вже самий до себе. Біля ратуші вже завернули і повільно йшли Кобилянською, на якій дід задумливо продовжив.

— Так про що це я?! На чому я зупинився? — спитав він у Зенона, який розгублено знизав плечима.

А, так ось, згадав. Тоді, вийшовши з тієї таємничої хати, молодий офіцер, його звали Дмитро, заглянув на перший поверх, де була стайня. І побачив, що там порожньо, в стайні не було навіть і сліду овець. Його гукнули з узлісся, щоб він не відставав і не вернувся до світлиці, аби запитати де ж вівці. Вже біжучи толокою, він зауважив, що довге корито видовбане з цілої колоди дерева, тріснуте по середині, виглядало так, що ним вже сто років ніхто не користувався.

Містика.

Замовчав. Закрив носа і рот руками в рукавицях. Десь було під тридцять градусів нижче нуля. Вони вже були по середині вулиці. Дорогою в бік кафедрального собору пробігли колядники вбрані в сучасний одяг, дівчата у фустках. Через задуху Старий вигукнув захоплено.

— Красиве місто! І люди.

— Угу.

Ствердно махнув головою геть сп’янілий Зенон, який намагався знайти номер в контактах телефону, щоб передзвонити колишній дівчині і привітати її з Різдвом.

— Невже видалив на новий рік, — думав він.

На новий рік вони востаннє посварились.

Підійшли до будинку, пофарбованого в жовтий колір, підсвічений він виглядав зовсім як із золота. За ним вже виднілись куполи кафедрального собору міста, теж пофарбовані в блідо-жовті кольори. Перед будівлею Старий встав і промовив у весь голос.

— Тут обласний краєзнавчій музей непоганий. Велика колекція археологічна, але все у фондах тепер пилюкою припадає. Перед розвалом СРСР почали реекспозицію. Так все і застрягло. Грошей нема. А скільки ткання і вишивки пропало! Ціла колекція! Запхали в підвали одного з корпусів університету і там все загинуло, зітліло просто.

Це він сказав сумно ледь не заплакавши. Повернули з колишньої Панської до скверу. Перед собором була зупинка міського транспорту. Йдучи біля церковної огорожі, Старий подивився на сумного Зенона, який так і не знайшов контактів дівчини, весело продовжив розповідь.

— А я живу самий у невеликій двокімнатні квартирі на другому поверсі колишнього учительського будинку в Довгополі. Єдине, що місця мало. Кожен куток заставлений книжками, журналами, папками. Іноді ходжу до школи — на випускні запрошують. Місцеві люди мене поважають. Да, що мені Старому зрештою ще треба… Пляшка «Кадарки», кілька шматків білого хліба і равельце копченої ковбаси.

Сміється. Зенон сумно усміхається.

— Що ще для