Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

припала роля громадського захисника. Не мав я на думці лихого, виступаючи на сцену: було то небезпечно. Я лише занотував аргументи гарячого прокуратора (райорг комсомолу – мій скритий ворог-соперник). А говорив він порнографічні речі: церкву створили капіталісти, як біблію брехні, щоб нею присипляти революційні пориви робітництва. Христос – це споконвічний провокатор, а сьогодні ідеольог кулацтва й контрреволюції. Церква – зграя контрреволюції, українська автокефальна церква – це кубло петлюрівське. Закінчив він закликом: Христос – куркуль, релігія – облуда, треба знищити; церква – куркульське стовковисько, її треба зруйнувати.

Ніхто не дивувався цим речам, бо що можна почути від напівграмотної людини, що першою її книжкою була «Азбука комунізму». Я став досить витримано (комсомольця ображати привселюдно небезпечно), в тоні своєї ролі – оборонця, розбивати противника. Не скажу, щоб вдало так оперував думками, а вийшов скандал.

Вже як кінчав свою годинну промову запінений райорг, публика заворушилась. Як почав я, на хвилю стихла, але скористатись з положених мені 30 хвилин не довелось. Слова, в яких я називав товариша прокуратора профаном у теольогії, в історії повстання світу й капіталізму – заля переривала оплесками. Коли ж я нагадував прокураторові, що релігію, творену тисячоліттями, не можна подолати так швидко, а особливо вискаками з трибуни способом заялозених мітингових фраз «геть» – публика заглушила мої слова раптовими вибухами, встала, і в п’ять хвилин у залі залишилось лише десяток комсомольців.

Агітаційно-показовий суд урвався на небезпечному місці. Біда звалювалась на мене. Занепокоївся. Комсомольці вийшли, кинувши вовчий погляд.

Почалася травля, доноси. Викликали мене до Наросвіти на суд. Узяв свідків, що передали б характер моєї на «суді» промови. На моїм боці був сам Франківський, як голова суду. Це мене врятувало.

Та не цілком. Примусили перевестись до другого району. Не помогло нічого, хоч уся райконференція вчителів послала Наросвіті постанову не переводити, а 20 делегатів-учнів з підписами дітей всієї школи два дні сиділи під порогом Наросвіти й просили мене не забирати. Не помогло. Я мусів зійти з очей ненависних комсомольців.

Зачинався 1924 рік. Момент найбільшого, на мою думку, піднесення й сили Радянського Союзу. Політика керманичів вилюдніла й полагідніла. Відбувався XIII партійний з’їзд ВКП – єдиний з тих з’їздів, що найменше вирішував політично-перспективні проблеми, а найбільше шукав реальних і вірних шляхів розвитку країни. Лунала горда пісня визнань Радянського Союзу буржуазним світом. Поїхали лавами делегації західнього робітництва. Оголошено амністію політичним емігрантам. Змінено на краще курс у національному питанні, й почалась інтензивна українізація всього апарату, шкільних установ, а під впливом цього розвалилась УКП (українська комуністична партія).

Більшовики справляли тріюмф перемог, успіхів. Марка комунізму росла, буяла по всесвіті.

Віра в недалекий крах соціялізму захиталась у найкомпетентніших, найдалекозоріших політиків з концтабору. В масі відбувався ідеольогічний перелім. Заворушилась інтелігенція: віча, з’їзди, на яких виголошувались спокутливі промови вірности й присяги стояти за владу рад.

Особливо помітний, просто кардинальний, був перелім у вчительських лавах. Досі пересічний учитель був явно ворожий усій природі влади рад. Ще вчора він вичитував зі щойно розрізаної «Азбуки комунізму» засади комуністичного ладу, а поза школою провадив велитенську пропаганду за повалення цього ладу.

Сотні випадків, як зі школи, з самих лекцій, арештували вчителів, розстрілювали масами, – красномовно доводять, що українське вчительство душею й серцем було далеке від більшовицьких ідей. Спілка Робос має лиху славу й донині. Правляча комісарська каста прозиває її контрреволюційною наволоччю, петлюрівщиною, сепаратистами, шовіністами.

Людям з такою славою дати в руки виховання соціялістичного покоління було б наївно. Це непокоїло комуністів. За всяку ціну треба було завоювати вчительство, викликати політичний зрух, бодай фальшивий.

І от під акомпаніямент загально-державницьких літавр про успіхи і силу більшовизму почалась «переломова доба». Нас засадили за зубровку[13] азбук комунізмів, матеріалізмів, реврухів. По трьох місяцях скаженого навчання провели всім обов’язкову «політ-правєрку». Ми, як пильні учні (звільняли тих, хто не складе іспитів), «проказали» викуване «комуністичне вірую й ісповідую». Нас погладили по головці, сказавши «харашо, прекрасно», і стався історичний закрут у житті радянського педагога: загули про його політичну вірність та ідеольогічну чесність на всі голоси, в усі дзвони. Одним махом охрестили всіх скомунізованими, прибили червоний стемпель й запрягли до роботи. Без його отвертого слова, неприневоленої згоди й щирої думки, а вийшло так, ніби вчительство само склало присягу вірности.

Атмосфера створилася так тонко піднесена, що переконувала найупертішого невіру: і підвищення платні, і орден почесної праці, і шефство над Червоною армією, і з’їзди, вечерниці «спайки»[14] з комячейками, а всюди промови, сповіді, завіряння, похвали, овації.

Весь акорд тих похвальних дитирамб у честь «прозрілого й покаяного грішника» спантеличив менше свідомих, а далекозорішим ніяково було бодай словом порушувати атмосферу вірнопідданчого акту.

І під шумок отої штучної, уговкуючої пісні заходились очервонілі вчителі коло «будівництва соціялізму».

Серед засліплених був і я. В соціяльних питаннях, здається, найлівіший, сторонник скрайнього демократизму і всім серцем горнучись до мас, ідучи тільки з ними, – я захитався в свойому виболілому ідеалі. Поховавши надію на можливість української держави, повірив у щирість цих пісень, став переконаним радянцем і з силою захвату кинувся у вир радянського життя.

Працював я на новому місці вчителем та райінспектором. На відкритті районового політосвітнього центру – Райсельбуду виголосив добру промову-програму культурної роботи сельбудинку. Вона сподобалась секретареві РПК[15]. Він узяв мене – енергійного, запального під батьківську політичну руку, звербувавши до всіх радянсько-партійних завдань.

Закрутився я в танку неосяжної громадсько-службової роботи: потопав у морі кампаній, з’їздів, конференцій; задихався на засіданнях, нарадах, зборах, комісіях; падав від утоми – біганини по селах, організуючи багатющу систему громадсько-радянських товариств, бюр, осередків, гуртків, об’єднань. Я дав себе на фізично-інтелєктуальне виснаження, забуваючи про все на світі, бачучи одні лиш пляни, щоденні ударники, директиви, жив тільки ними.

Не було ділянки районового життя й праці, де б я не пописувався. Я ініціятор усякого нововведення, організатор, агітатор, пропагандист; я кращий сценічний робітник-артист, декляматор; я патентований лєктор-доповідач: серед ночі збудіть мене, і я готовий до реферату, привітання, промови, доповіді, і то на яку тільки треба тему: хочете про міжнародній стан СССР – говоритиму 2 години, бажаєте про внутрішній – розповідатиму 3 години без утому, замовите – на кооперативну, економічну, побутову тему – заливатимусь красномовністю, доки в слухачів вистарчить тарпцю (інакше питання – як, про що саме говорю, але на радянщині навіть досить добре). Я єдиний в районі пропагатор «нового побуту» – радянський районовий піп: жениться якийсь ярий радянець по новому (без священика, традицій) – я культивую форми радянського весілля; родиться в комуніста більшовиченя – я у формі «звізди» (не хрестин) перший відкриваю йому світ і, в масних словах пророкуючи, яке то воно буде велике, розумне й запопадливе комунареня – передаю на виховання суспільству, ще з пелюшок записуючи його членом «КНС», комсомолу