Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

точно визначеною, тому походи князів мали на меті здобути вигідніший кордон: не дозволити противнику оволодіти важливими місцями, а якщо це сталось, знищити його опорні пункти.

Після смерті Рюрика (1094) Володар і Василько спільно оволоділи своєю землею і солідарно захищали свої справи. Вони розподіляли територію так, що Перемишль і Звенигород належали Володареві, Теребовль і Галич Василькові[92].

З діяльності Володаря у Перемишлі знаємо лише те, що він побудував церкву св. Івана, в якій пізніше був похований [Длугош, т. 10, с. 533.].

Дещо більше відомостей є про Василька. Теребовельська і Галицька волості лежали на краю степів. Частина половців кочувала десь в недалеких місцях, це видно з того, як швидко половецький хан Боняк 1099 р. прибув на заклик під Перемишль [Іпат., с. 177.].

Очевидно, половецька орда часто нападала на Підкарпаття (як і на Наддніпрянщину), і укріплення пограничної смуги мало першорядне значення. Василько вживав заходи, щоб заселити пограничні землі, використовуючи для цього частину степовиків, які погоджувалися перейти до осілого життя, що видно з його слів: «потім хотів я перейняти дунайських болгар і посадити їх у себе» [Длугош, т. 10, с. 174.].

Так само він мусив використовувати й інших кочовиків. Мабуть, в той час з’явилися поселення з назвами Половці, Торки, Торське, Печеніжин та ін. Можна здогадуватися, що Василько ставив у пограничній смузі також укріплені міста. З його іменем можна зв’язати «град» Василів у Чернівецькій обл.[93]

Хоч Ростиславичі у війнах користувалися допомогою степовиків, вони, як усі видатні князі того часу, добре розуміли небезпеку степових орд і вважали необхідним вести боротьбу з ними. Василько Ростиславич так говорив про свої плани походів у степ: «хотів я проситися у Святополка і у Володимира на половців: піду, — сказав я, — на половців, і або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю» [Іпат., с. 171.].

Після смерті Василька і Володаря (1124) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства[94]. Але завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єднались в одне Галицьке князівство.

Володимир Володарович, або Володимирко, як його називають літописи, був людиною талановитою і заповзятливою, з великою енергією здійснював він одну ціль — об’єднання і зміцнення Галицького князівства. Його планам сприяло те, що інші князі скоро померли, і він залишився спадкоємцем їх уділів. У проведенні своїх заходів Володимирко був безоглядний, готовий ламати договори, навіть ним заприсягнені. Основною силою, на яку він спирався, були бояри, що складали його близьку дружину. Він зумів об’єднати навколо себе цю групу, і вона вірно допомагала йому у всіх заходах.

Пізніше, після смерті Володимирка, «галицькі мужі» згадували, що князь їх «кормив і любив» та що за його честь і за честь його сина вони готові покласти свої голови[95] [Іпат., с. 321.].

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів. В різні часи всі вони витримували напади і облоги. Галичу, який стояв у середині князівства, далеко від кордонів, не загрожували несподівані набіги, що більше забезпечувало княже управління. При цьому Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в XI ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер, над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини підняли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р. [Іпат., с. 221.], і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

В Галичі Володимирко зустрівся з опозицією певних кіл населення міста. Як вже згадувалося, взимку 1145 р., коли він виїхав на лови до Тисмяниці, галичани послали у Звенигород до Івана Ростиславича і ввели його у Галич. Якими були причини цього виступу, літопис не пояснює. Можна здогадуватися, що Володимирком була незадоволена в першу чергу міська верхівка, яка до того часу тримала у своїх руках міське господарство, промисли і торгівлю, а князь, можливо, почав обмежувати її привілеї, забираючи міські доходи для себе або для своїх бояр. Але можливо також, що кандидатуру Івана Ростиславича підняло незаможне населення міста: з пізніших подій (1159) знаємо, що Іван користувався широкою популярністю в цих верствах. Галичани зібрали значне військо і три тижні обороняли місто від наступу Володимирка. Але остаточно Іван Ростиславич мусив утікати з Галича, Володимирко здобув місто і придушив ворожий собі рух: «багато людей порубав, а інших покарав лихою карою» [Іпат., с. 226.].

Зовнішнє становище Галицького князівства в цей період залишалося таким, як за перших Ростиславичів. Галичина була стиснута з усіх сторін сусідніми князівствами: від півдня Угорщиною, від заходу Польщею, від півночі Волинським князівством, від сходу Київським князівством, від південного сходу була наражена на набіги степовиків. Перебуваючи в такому оточенні Володимирко повинен був вести дуже обережну політику, щоб не допустити виступу сусідніх князівств, а в разі війни — знайти міцних союзників.

В цілому політика Володимирка мала мирний характер. Він припинив походи проти Польщі, які були характерні для періоду перших Ростиславичів[96], не виступав проти Угорщини і прагнув підтримувати дружні відносини з київськими князями; найнебезпечніших волинських князів намагався утримати від ворожих виступів за допомогою союзу з Києвом. Але, незважаючи на свої мирні наміри, Володимирко протягом останнього десятиріччя свого життя був змушений безперестанно відбиватися від ворожих походів з різних сторін.

Володимирко уклав союз дружби з київським князем Всеволодом Олеговичем і деякий час підтримував його політичні плани[97]. Але Всеволод вимагав, щоб Володимирко визнав його верховну владу («поклонився» йому). Коли Володимирко відмовився, Всеволод 1144 р. організував великий похід різних князів на Галичину. Воєнні дії почалися під Теребовлею, а закінчилися облогою Звенигорода. Володимирко таки був змушений «поклонитися» Всеволодові і сплатив велику контрибуцію[98] [Іпат., с. 226–227; Лавр., с. 295–296.]. Але в подальшому він не дотримав миру і зайняв місто Прилук на шляху до Києва [Лавр., с. 296.].

Тоді Всеволод 1146 р. знову вирушив у похід на Галичину, вдруге облягав Звенигород, але не зміг здобути сильно укріпленого міста[99].

Після смерті Всеволода (1146) почалася довголітня боротьба за київський престол, в якій головну роль відігравали волинський князь Ізяслав Мстиславич та голова суздальської династії Юрій Мономахович. Обидва суперники бажали утримати у своїх руках, разом з Києвом, Волинь. Таке об’єднання великої території могло бути небезпечним для Володимирка, і