Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

він намагався не допустити здійснення цих планів. Беручи до уваги те, що Ізяслав був міцніше зв’язаний з Волинню і створював тут князівство для свого роду, Володимирко став на сторону Юрія. Він брав участь у боротьбі Юрія з Ізяславом і допоміг йому здобути Київ[100]. Дружба обох князів була скріплена шлюбом Володимиркового сина, Ярослава, з дочкою Юрія [Іпат., с. 275.].

Під час цієї боротьби Володимирко зайняв Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, міста на Погорині, граничній території між Київщиною і Волинню, а також Бужськ [Іпат., с. 281–282, 313.].

Ізяслав Мстиславич, відплачуючи Володимиркові за його виступи, організував ряд походів на Галичину. 1150 р., на його заклик, угорський князь Гейза перейшов Карпати, зайняв Сянок і почав грабувати села під Перемишлем. Але Володимирко зумів спинити похід. Він увійшов у переговори з угорськими воєводами, «дав багато золота і переєднав їх» та добився миру [Іпат., с. 281–282.].

1152 р. Ізяслав, зібравши полки різних князів, ударив на Ярослав, одночасно Гейза з великим військом пішов на Перемишль. Головний бій розгорнувся поблизу бродів на Сяні. Угри перемогли галицьке військо, і Володимирко відступив до Перемишля. Зважаючи на перевагу ворожих військ, він розпочав переговори, підкупив угорських вельмож і добився перемир’я. При тому зобов’язався повернути Ізяславу захоплені волинські міста [Іпат., с. 307–314; Лавр., с. 319–320.].

Але, визволившись від небезпеки, Володимирко не виконав умов миру і не допустив посадників Ізяслава до міст на Волині. Коли ж посол Ізяслава нагадав йому, що він присягнув на хрест, Володимирко відповів зневажливо «Чи це той малий хрестик?». У відповідь на це посол поклав перед князем підписані ним «хресні грамоти» — тобто розірвав дипломатичні відносини. Але несподівано Володимирко, розбитий паралічем, помер 1152 р. [Іпат, с. 318–320; Лавр., с. 322.].

Володимирко був справжнім творцем Галицького князівства. Він об’єднав розрізнені уділи, своєю енергією і розумною політикою захистив Галичину від наступів ворогів і своєму синові Ярославу залишив у спадщину багату і добре організовану землю.

Ярослав (1153–1187), названий в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, продовжував політику батька. Він спирався на бояр Володимирка і вони віддячували йому своєю відданістю. Під час битви з київськими військами 1153 р. «галицькі мужі» не пустили Ярослава у бій: «Ти молодий, відійди і за нами наглядай — твій батько кормив і любив нас, і ми хочемо за честь твого батька і за твою голову свої покласти»[101] [Іпат., с. 321.].

Ярослав мав значні кошти[102] та велике військо, яке залишив йому батько. Галицьке князівство стало одним з наймогутніших на Русі.

«Слово о полку Ігоревім» оспівує його могутність: «Галицький Осмомисле — Ярославе, високо ти сидиш на своєму золотокованому столі, підперши угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаю ворота, [...] рядячи суди по Дунаю! Гроза твоя по всіх землях тече! Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!» Таке становище здобув собі Ярослав після тридцяти років свого щасливого князювання.

Ярослав вступив на батьківський престол в момент, коли були розірвані відносини з Ізяславом Мстиславичем і Галичині загрожувала війна. Вражений несподіваною смертю батька, Ярослав спершу був готовий визнати претензії Ізяслава і підкоритися йому[103]. Але, очевидно, галицькі бояри не погодилися на мир і зірвали переговори. Ізяслав з полками своїх союзників увійшов у Галичину. Над Серетом відбувся завзятий бій, в якому спочатку перемогли галичани, але далі Ізяслав розгромив галицькі полки і взяв багато війська у полон. Не маючи сил для дальшої війни, Ізяслав наказав більшість полонених порубати. «Був великий плач по всій Галицькій землі»[104].

Але наступного (1154) року Ізяслав Мстиславич помер, почалася боротьба між князями за Київ, і Галичина звільнилася від дальшої війни. Ярослав брав деяку участь у походах на половців [Іпат., с. 346, 426.].

З Польщею і Угорщиною Ярослав утримував мирні відносини, мав також зв’язки з Візантією[105].

У перших роках свого князювання Ярослав був змушений захищатися від свого двоюрідного брата Івана Ростиславича, званого Берладником. Після безуспішного наступу на Галич 1144 р. Іван подався на наддунайські землі та заснував князівство з столицею у Берладі[106].

Землі над нижнім Дунаєм належали номінально Візантії, але були з нею слабо зв’язані. Володимир Мономах намагався приєднати їх до Київської Русі, але без успіху[107]. З Галичини, в напрямі Дунаю, пересувалося населення, йдучи шляхами вздовж Дністера, Пруту і Серету[108]. 1159 р. на гирлі Дунаю згадуються галицькі рибалки [Іпат., с. 341.]. Правдоподібно, галицькі вихідці складали населення, яке Іван Ростиславич об’єднав на р. Берладі, лівій притоці Серету. Самого князя і населення названо «берладниками».

Іван Ростиславич не залишив боротьбу за Галичину і увійшов у зв’язки з різними князями, єднаючи собі союзників. Знаючи про ці заходи, Ярослав вимагав від князів, щоб йому передано Івана, але той зумів захиститися. 1159 р. він розпочав похід на Галичину, розраховуючи на прихильність населення. Військо його складалося з 6000 «берладників» та половецької орди. Берладник підійшов над Кучелмин, поблизу Верхнього Пруту, де місцеві жителі «були йому раді». Далі прийшов під Ушицю, в якій стояла міцна залога; але селяни перескакували через заборола (стіни), всього перебігло 300 чоловік. Іван не дозволив половцям спустошувати міста і вони його покинули, похід залишився без результатів [Іпат.]. Іван Ростиславич подався до Києва, готуючи новий виступ. «Галичани присилали до нього, заохочуючи сісти на столі, і тим словом приманювали його до себе: тільки покажеш прапори, ми відступимо від Ярослава» [Іпат., с. 341–346.]. Але Іванові вже не вдалося організувати похід, і 1162 р. він помер у Солуні, як була чутка, отруєний [Іпат., с. 355.].

Справа наддунайських міст мала деяку роль у взаєминах Русі з Візантією. 1162 р., після смерті Івана Ростиславича, у Константинополь їздив князь Мстислав Юрійович з братами і одержав чотири міста на Дунаї [Іпат., с. 357.] — чи це мало зв’язок із спадщиною Івана, не знаємо. В той же час Ярослав підтримував взаємини з Візантією [Іпат., с. 359.], можливо, було й питання дунайських міст предметом переговорів.

«Слово о полку Ігоревім» у заклику до князів звеличує Ярослава, що він «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди по Дунаю». Ці слова можна розуміти так, що Ярослав взяв у своє володіння подунайські землі, що йому належали укріплення, які зачиняли гирло Дунаю («ворота»), а поставлені ним посадники виконували там його владу («суди»). Коли це сталося і в якій формі, про це в інших джерелах не знаходимо даних. Найбільш правдоподібно зв’язати ці події з пожвавленням подунайського питання в 1160–х рр.