Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

Може в той період наддунайські міста підпали під вплив Галицького князівства. У той час, коли було написано «Слово о полку Ігоревім», тобто після 1185 р., влада Ярослава простяглася ще на гирло Дунаю.

У внутрішньому житті Галичини в 1170–х рр. виникла криза, спричинена особистим життям Ярослава. Він мав полюбовницю Настаську, з роду Чаргів (чи Чагрів), правдоподібно половців[109]; у них був син Олег. Дружина Ярослава, Ольга Юріївна, покинула його, з сином Володимиром і рядом бояр виїхала в Польщу, а пізніше на Волинь. Тоді група бояр напала на Чаргів, повбивала їх і спалила Настаську. Ярослава примушено погодитися з жінкою, але незгоди у княжій сім’ї тривали аж до смерті Ярослава (1187) [Іпат., с. 384–385, 388–389, 428, 441–442.].

Ярослав при смерті передав Галицьке князівство Олегові, синові Настаськи, а Володимирові призначив тільки Перемишль[110]. Але це рішення не було здійснене.

Після смерті Ярослава «скоївся великий заколот в Галицькій землі», Олега було прогнано і галицьким князем став Володимир, який виявився нікчемним князем. Він нехтував боярською радою, «не любив думи з своїми мужами» та вів розгульне життя. Невдовзі бояри примусили його втекти з Галича. В Галичині виникли різні боярські партії, які закликали собі різних князів на галицький престол. На короткий час оволодів Галичем волинський князь Роман Мстиславич (1188). На заклик Володимира в Галичину вирушив угорський король Бела III, але не повернув Володимирові престола, а посадив в Галичі свого сина Андрія. Те, що іноземці оволоділи Галичем, викликало велике обурення громадськості. Київський митрополит закликав князів: «Це чужинці зайняли вашу батьківщину — треба вам потрудитися для неї» [Іпат., с. 444–446.]. На цей заклик деякі князі вирядилися здобувати собі Галичину[111]. Галицьке князівство спробував здобути також син Івана Берладника, Ростислав. Він прибув на «Україну галицьку», тобто на пограничну смугу між Дністром та Прутом, і зайняв два міста. З невеликою дружиною подався у Галич. Але прихильники, стероризовані уграми, не посміли з’єднатися з ним. Ростислав кинувся у безнадійний бій, поранений попав в угорський полон. Галичани намагалися визволити його з полону, але угри йому «приклали смертне зілля до ран» і князь помер [Іпат., с. 447–448.].

Володимир Ярославич у той час перебував ув’язнений в якомусь угорському замку, врешті йому вдалося втекти до Німеччини. За допомогою імператора Фрідріха Барбаросси і польського князя Казимира Справедливого він повернувся до Галичини. Бояри, які встигли відчути тягар жорстокої угорської окупації, прийняли його з радістю і прогнали угорського королевича. Володимир піддався під захист суздальського князя Всеволода Юрійовича, який тоді мав найбільший вплив серед князів. Всеволод вислав послів до Угорщини і Польщі і забезпечив Володимирові спокійне князювання [Іпат.].

ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В XII СТ.

Волинь до 1170–х рр. залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі[112]. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: «наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу» [Іпат., с. 204–205.]. Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину [Іпат., с. 268.], помічниками йому були брати Володимир і Святополк [Іпат., с. 281–284, 308, 321; Лавр., с. 307, 309, 311, 320, 323, 324.].

Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ[113]. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1153 р. розгромив галицькі полки над Серетом [Іпат., с. 306–314, 320–322; Лавр., с. 319, 323.].

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: «Твій щит і мій нероздільні від себе». Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу — навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана шлюбами з усіма цими династіями[114].

Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіхів і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини [Іпат., с. 333–335; Лавр., с. 329–330.]. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167–1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально–економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами — Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа.

Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя [Іпат., с. 383, 384–385, 445–446.]. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько–Волинське князівство.

УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

РОМАН МСТИСЛАВИЧ

Об’єднання Галичини і Волині в одне князівство вперше здійснилось за правління волинського князя Романа Мстиславича. Початок діяльності Романа був пов’язаний з Новгородом, де короткий час (1168–1170) він був князем [Іпат., с. 371, 382–383.]. Повернувшись після смерті батька на Волинь, як старший, одержав Володимир. Деяку славу дав йому успішний похід на ятвягів, литовське плем’я, яке своїми набігами непокоїло Волинь [Іпат., с. 471, 554.].

Роман підтримував близькі зв’язки з київським князем Рюриком Ростиславичем, своїм тестем, і від нього одержав міста на Росі[115]. Зважаючи на небезпечний характер цього району, Роман брав діяльну участь у походах на половців. Але водночас він встряв