Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Зайшовши в будинок я пішла на кухню. Голодна не була, але дуже хотіла пити. По дорозі на кухню я стикнулася з домробітницею 

— Вибачте міс, злякано промовила мені не молода жінка майже з сивим волоссям.   

— Не вибачайтесь ви ні в чому не винні. Як вас звати? — запитала я усміхнено до жінки, яка стояла і не зручно топталася  на місці.

— Тамара  Кармазіна, — невпевнено промовила вона. 

— Дуже приємно. Мене Меланія можете звати, можна просто Мелі. І не бійтесь мене я така ж як ви.  А знаєте, що давайте краще вип'ємо з вами чаю і ми трохи познайомимось, — жінка кивнула і ми пішли на кухню.  

Поки Тамара робила чай я спостерігала за нею з захопленістю.  Коли вона поставила на стіл ароматний напій  та присіла. Я (по)ставити їй питання:

— Давно ви тут працюєте? 

— Уже двадцять років, — промовила і надпила з чашки чай.  

— Досить довго, похитала я головою та теж зробила ковток цього неймовірного ромашкового чаю.  Смак дитинства. 

Ми ще трохи поговорили поки до кухні не зайшов горе мій бойфренд і не перебив нашу розмову. 

— Ти вже повернулась, — голос був який дивний, з нотками злості.

<<Що вже сталося?>>

— І вже давненько, а ось де ти був? — запитала з посмішкою і поставила чашку на стіл.  Потім подивилася на  чоловіка  та встала підходячи до нього. Кам'яне обличчя і холодні очі все як завжди. — Щось трапилось? 

— Нам треба поговорити. Зайди до мене в кабінет, — після цих слів він мовчки вийшов. Я зітхнула та почала непокоїтись 

— Вибачте мені я піду. —  вказала я пальцем на двері та вже збиралась йти, як почула голос жінки:

— Мелі! Ви не хвилюйтесь, він тільки зовні такий кам'яний, а в середині він інший, — промовила з сумом в голосі Тамара. 

— Сподіваюсь, — після цих слів я вийшла з кухні та пішла до кабінету. Легенько постукавши, увійшла.  

Олександр стояв біля вікна дивлячись кудись у далечину. 

— Де ти була!? — прокричав він навіть не дивлячись у мій бік. 

— Після університету дома, — я схвильовано почала топтатися на місці. 

— Я запитав Де!? — знову викрикнув і повернувся до мене своє злісне  обличчям. Я здригнулася всім тілом. І відступила, назад впершись спиною об тяжкі двері. Я ще не бачила його таким злим, а може й бачила. 

— В кафе з Ритою... — я навіть не встигла договорити. Олександр швидко опинився біля мене і сильним ляпасом  повалив мене на підлогу. Я спробувала піднятися, але змогла. Не довго я побула щасливою. Я не плакала і не відчувала більше нічого.

   Хоче знову ляльку - отримає. Досить уже брехати сама собі. Я встала і подивилась на нього пустим поглядом. 

— Це тобі за те, що збрехала! Ще раз зустрінешся з якимось хлопцем, уб'ю! Зрозуміла!? — я стояла і знову дивилась на злого та холодного чоловіка без емоцій. Така сама, що була на початку. — Зрозуміла!? — знову перепитав. Після того, як я нічого не відповіла відчула ще один ляпас, але я встоялась на ногах. — Забирайся!  — Прокричав він так голосно, що мені здавалося весь будинок чув.  

— Додому? — без емоцій та з надією запитала.

— В кімнату!  — він знову пішов до вікна. — Сьогодні ми нікуди не йдемо.

Після його слів я розвернулася і пішла до кімнати. Лягла на ліжко закривши очі й міцно заснула. Краще жити у вічному сні, а ніж жити з монстром. Від якого не можна, ані втекти, ані вдихнути на повні груди.

***