Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

біль у животі. Одразу за ним – сильний спазм. Вона підбігла до раковини, щоби зблювати. Нічого не вийшло. Вона відкрутила кран із холодною водою. Засунула обличчя під прозорий струмінь. Тоді випросталась, хитаючись, схопила сміттєвий пакет і викинула в нього китайські страви. Це навіяло їй дивне відчуття, ніби вона щойно поїла. Смітник, шлунок, один хрін.

Жанна пішла до спальні, щоби взяти одяг на зміну. Вона жила в маленькій, нічим не примітній трикімнатній квартирі на рю дю В’є-Коломб’є. Білі стіни. Темний паркет. Оснащена всім необхідним кухня. Одна з тих відремонтованих квартир, у які столиця розпихає тисячі своїх одинаків.

Жанна з вдячністю занурилася під душ. Пекучі струмені змили дощову воду й піт з її шкіри. Огорнена парою, хлюпотом, вона мала враження, ніби от-от розчиниться. Вона досі ходила краєчком прірви… А якщо депресія повернеться? Жанна намацала баночку шампуню. Ця проста дія заспокоїла її. Їй здавалося, ніби вона миє не лише волосся, а й душу.

Жінка вийшла з душової кабінки, більш-менш заспокоєна. Витерлась. Розтріпала волосся. Помітила відображення свого обличчя в дзеркалі і якусь секунду не могла повірити, що це суворе, замкнуте лице належить їй. За один день вона постарішала на десять років. Запалі щоки. Зависокі вилиці. Синці й зморшки довкола очей. Вона вперше пораділа, що Тома більше їй не телефонує. Що ніхто їй не телефонує. Її вигляд нажахав би будь-кого.

Повернулася до вітальні. У квартирі досі було вогко від пообідньої зливи. Немовби сама ніч пітніла. На журнальному столику лежав цупкий конверт з її іменем. Два вечірні диски. Опечатаний оригінал і копія для прослуховування із записами денних прийомів Антуана Феро.

Ось що могло її відволікти.

Жанна миттю підготувала свою церемонію. Кава зі склянкою газованої води (цю звичку вона завела в Аргентині). Пітьма. Ноутбук. Навушники. Жінка вмостилася поміж подушок, ніби кіт. Засунула диск у дисковод.

– Мені весь час сниться одне й те ж, – сказав жіночий голос.

– Що саме?

– Золотий ангел рятує мене від смерті.

– Якої смерті?

– Я вистрибую з вікна.

– Це самогубство?

– Так, самогубство.

– Ви вже відчували спокусу здійснити такий рішучий учинок у реальному житті?

– Ви самі добре знаєте. Три роки депресії. Два місяці в лікарні. Рік лицьового паралічу. Тож так, я «відчувала спокусу», як ви кажете.

– Ви намагалися викинутися з вікна?

– Ні.

Психіатр мовчить. Заохочує поміркувати.

– Ну, так, – зізнається жінка.

– Коли це було?

– Не можу сказати. Це був най… сплутаніший період у моєму житті.

– Пригадайте обставини. Де ви мешкали?

– На бульварі Анрі ІV, в 4-му окрузі.

– Неподалік від площі Бастилії?

– Так, на самій площі…

Антуан Феро більше не ставить запитань. Усе відбувається так, наче в ньому є датчик правди, що допомагає йому виявити в потоці слів якесь тріпотіння, якусь дрібничку, яка дозволить проникнути в думки пацієнта.

– Я пригадую, – шепоче жінка. – Я відчиняю вікно. Бачу небо… Бачу пам’ятник… Генія свободи… Він сяє в темному небі. У мене в голові все перевертається. Мене вже не вабить порожнеча. Мене пронизує сила янгола. Його сила. Він підтримує мене зсередини. Затягує мене назад, до життя. – Жінка вибухає слізьми. – Я врятована… Врятована…

Кабінет лікаря Феро став для Жанни казками з «Тисячі й однієї ночі». Історії. Долі. Персонажі. Вона порівнювала ставлення психотерапевта з власною роллю на допитах підозрюваних. Тут усе було навпаки. Жанна допитувала своїх «клієнтів», щоб ув’язнити їх, Феро ж намагався їх звільнити. Але в кожному разі йшлося про те, щоб змусити їх зізнатись у своїх учинках…

Жанна слухала і слухала. Особливо голос Феро. Він огортав її ніжністю. Давав затишок і безпеку, водночас теплий і свіжий. У ньому було щось рослинне. Ніби листки, що вкривають квітку…

Жанна перемотала диск. Зупинилася на одному клієнті. Екзальтований голос, поспішливий темп. Чоловік говорив. Замовкав. Знову озивався. Одні слова тягнули за собою інші. Асоціації. Алітерації. Протиставлення. Ніби в тій давній грі – «Марабу», де треба називати слова, що починаються зі складу, яким закінчуються попередні: марабу… Бутерброд… Родовід…

Пацієнт описував сон і обставини, за яких він йому наснився. Перед сном чоловік прогортав літературний часопис «Правила гри». Його назва нагадала йому про Жана Ренуара, режисера однойменного фільму. Уві сні довгометражку замінила стрічка «Людина-звір», інший фільм Ренуара, де Жан Ґабен керує паротягом. Страшні, незабутні чорно-білі кадри машини на повному ходу і трагічної міни Ґабена в кабіні. У тому ж таки сні ця картинка засоціювалася з останньою сценою однієї п’єси Чехова – пацієнт не міг пригадати, якої саме, – де головні герої обмінюються останніми репліками під свист поїзда на задньому плані. Сон на весь день залишив йому непозбувне тривожне враження.

Тоді чоловік пригадав іншу деталь. Під час навчання на філфаці він писав на залік із театрального мистецтва твір про цю фінальну сцену з Чехова. У висновку він указав, що в психоаналізі потяг у сновидінні символізує смерть. Потім пацієнт згадав інший факт. Після написання цього завдання він упав у депресію. Він на два роки закинув університет. Наче ці кілька рядків про російську п’єсу, а точніше про прибуття потяга на задньому плані, викликали цей зрив і поселили в його голові думки про смерть.

На прийомі завдяки сну, завдяки кушетці він звернув увагу на ще одну обставину. На подію, яку він ніколи не пов’язував з усім цим. У той час його мати, яка виховала його самостійно, знову одружилася. Тієї весни вона переїхала до свого нового партнера, залишивши пацієнта самого в їхній квартирі. Тоді потяг – смерть – зринув у репліках Чехова і в його творі. Але також і в реальності. Цей потяг забрав його матір і вбив його самого в глибині його свідомості…

Жанна слухала, широко розплющивши очі в темряві. Вона була зачарована. Втратила будь-яке поняття часу – і навіть простору. Плинула в пітьмі у навушниках, просочуючись цими голосами, що пронизували її, радували, а провідником слугував голос Феро, ласкавий і спокійний.

Раптом Жанна заворушилася. Глянула на годинник. Друга ночі. Їй треба поспати. Щоб завтра бути у формі. Вона й так змарнувала цілий робочий день…

Жінка швидко перемотала післяобідні прийоми. Останній на доріжку. Зупинила запис на 18:00.

– Ви не приляжете?

– Ні.

– Тоді сядьте. Вмостіться зручніше.

– Ні. Ви добре знаєте, що я тут не заради себе.

Новий пацієнт говорив владно. Мав сухий глибокий голос та іспанський акцент.

– Щось сталося?

Тон Феро, здавалося, змінився. Став напруженим. Нервовим.

– Сталося? Його зриви все сильніші.

– Що він робить під час цих зривів?

– Я не знаю. Він зникає. Але це небезпечно. У цьому я впевнений.

– Я маю з ним побачитись.

– Це неможливо.

– Я не можу поставити діагноз, не поговоривши з ним, – каже Феро. – Я не можу лікувати