Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Однак тоді не можна було й натякнути на Меньхерта, бо Макроці мав намір улаштувати на посаду директора музею меншого брата своєї дружини, вбогого каліку, викладача місцевої гімназії, який, до речі, зовсім не знався на музейній справі. В кого вистачило б відваги сваритися з Макроці?..

Пішта раптом подумав, що тепер, коли він став обер-прокурором, ідею з улаштуванням Меньхерта легко здійснити. Меньхерт — чудовий фахівець, працює в археологічному відділі національного музею, має власні статті й навіть книги, багато часу присвячує розкопкам. Він написав велику працю про могили доугорського періоду. Угорська Академія наук не видає її тільки тому, що основний капітал академії вкладений в облігації" воєнної позики...

Настрій у Пішти покращав. Він напише Меньхертові, щоб той негайно починав діяти: добував рекомендації відомих професорів та вчених, відгуки-характеристики найавторитетніших установ. І він, Пішта, на своїй посаді, безперечно, доб'ється, щоб Меньхерта призначили директором музею. Меньхерт стане йому помічником і близьким другом. Адже брат — не просто собі кабінетний учений, він сповнений фантазій, цікавих планів. Одне слово — справжній Коп'яш! І якщо вони вдвох візьмуться до діла, то в Жаратноку забуяє нове життя...

Пішта довго блукав околицями міста. Він ішов широкими кроками по вибоїстих, де-не-де заболочених вулицях, обабіч яких стояли будинки, схожі на селянські хати. Нарешті — він і сам не знав як — прийшов у район вілл. Ноги немовби самі принесли його сюди.

Пішта давно хотів побувати тут. Він зупинився і почав розглядатися навколо. Адже в одній із цих вілл він незабаром житиме...

Тут стояло чимало нових будиночків, які належали чиновникам.

Пішта залюбки оселився б у будь-якому з них. Вони були добротно побудовані, затишні, з садочками. В кожному будиночку вільно могла розміститися сім'я. Великі, блискучі вікна, просторі веранди, покриті червоною черепицею або етернітом дахи. Ці дахи дуже гарні, червонясто-іржавого кольору, блищать, як мідяк.

Пішта неквапно простував вулицею. Хтось привітався до нього. Він увічливо відповів, хоч і не впізнав перехожого. Потім знову замислився. Думав тільки про одне: він — обер-прокурор, новий обер-прокурор...

Пішта вийшов на широку алею. Тут, серед лісу, стояли великі вілли; поміж них він упізнав ту, яка належала Белатіні.

Стишивши ходу, він уважно оглянув віллу й мимоволі усміхнувся. Як жити в такому величезному будинку? Ліні було б важко самій наводити в ньому лад. Адже вона завжди власноручно прибирала їхню квартиру...

Чому Ліна гадає, що йдеться про віллу Белатіні? Хіба вона не знає, що це не вілла, а справжній замок? І вона уявляє себе в ролі господині такого будинку?

Раптом Пішта зупинився, мовби ноги вросли у землю.

Попереду йшла жінка. Висока, струнка, надзвичайно, елегантна, у світлому костюмі. Без парасолі. На голові капелюшок а ля вікінг, теж світлого кольору.,. Витон-чено-проста й витончено-показна водночас.

Магдалена Сенткалнаї! Пішті забило дихання. Йому схотілося втекти — помчати у безвість. Але за мить він злякався, що Магдалена зараз пройде, зникне з його очей. І він подався слідом за нею.

Магдалена рухалася не швидко й не повільно. Щось незвичайне було в тому, як вона йшла. Якась самітність, якась журба витали над нею. Пішта це відчував. Магдалена тримала голову прямо, її кроки були пружні, однак у ході помітна скутість. Руки знесилено повисли. Можливо, через це...

Пішта не міг відвести від неї очей.

Слід би її наздогнати... Привітатися... Чи впізнає вона його? Серце калатало, здавалося, десь аж у горлі...

Ох, ця доля! Навіщо вона його мучить? Чому саме зараз вона зіткнула його з цією жінкою?..

Пішта йшов, як автомат, .потерпаючи при думці, що може втратити Магдалену... Власне, як це втратити?.. Адже ось вона, попереду. Хіба вона привид, щоб зникнути?

Магдалена ритмічно ступала у своїх маленьких черевичках, крок її був твердий і рівний.

Чому вона сама?.. Хоче бути наодинці? Чи просто повертається пішки з міста? Або була в гостях у когось недалечко?

Де Фері Боронкаї? Невже правда, що вони не кохають одне одного? Пішта не раз чув про це. Як могло статися, щоб таку жінку та не кохав її чоловік?.. А їй теж було б до нього байдуже... Навіщо ж тоді жити разом?..

Однак ці думки плуталися в голові. Коли він бодай трохи наближався до Магдалени, його кидало в жар, а коли відставав, то тремтів від жаху. Чому вона так діє на нього? Чи зустрінуться вони коли-небудь?.. А якщо зустрінуться?..

Магдалена зупинилась біля воріт однієї з вілл і подзвонила.

Пішта не відразу це помітив і розгубився. Якщо він піде далі, то промине Магдалену. Що тоді буде? А якщо зупиниться — приверне до себе її увагу...

Він рушив. Ще три кроки... О, вже відчиняють ворота!.. Проте Магдалена дивиться на нього. Знетямлений, він вітається, піднявши капелюх. Магдалена не відводить погляду. Упізнала? Вона кивнула головою, усміхнулася й зникла за воротами.

Пішта глянув їй услід і пішов далі. Встиг побачити густо заросле деревами подвір'я, частину саду, доріжки, посилані блискучою жовтою рінню. Магдалена пройшла подвір'ям, проминула скляну галерею й піднялася по сходах.

Нічого не скажеш — велика вілла.

Пройшовши трохи далі, Пішта зупинився й знову подивився на будинок.

Який гарний! Такі вілли він бачив тільки в журналах, які переглядав у кав'ярні "Золотий фазан"...

Діставшись до лісу, Пішта повернув назад. Він перейшов на другий бік вулиці і ще раз уважно оглянув віллу. Аж раптом злякався, що Магдалена може визирнути у вікно, і пришвидшив ходу.

Так, це зовсім інший світ, аніж той, у якому він живе. Невже в ньому можлива зустріч з Магдаленою?

Ні, цей світ необхідно взяти штурмом, атакою! В нього конче треба вдертися...

ХНІ

Пішта простував вулицею, не підводячи очей, Зненацька хтось привітався з ним.

*— Вибачте, пане обер-прокурор,— підійшов до нього худорлявий пан.— Сподіваюсь, ви не образитесь, що я перервав ваші роздуми? Але, побачивши вас, пане обер-прокурор, я так зрадів, що не міг стримати бажання відновити наше старе знайомство... Ви не пам'ятаєте мене? Колись ми ходили в одну школу. Так, так, сім років. Я був на клас молодший. Тому я краще знав пана обер-прокурора, ніж пан обер-прокурор мене...

— Авжеж, авжеж, пригадую, тільки як ваше прізвище?

— Я Холлакі, отой маленький Яні Холлакі. Ми з вами кілька разів бавилися разом у шкільному садку. В ту пору футбол ще не мав великої популярності, ми просто бігали наввипередки... Яким чудовим було шкільне життя за мирних часів! О, пане обер-прокурор, то був милий і добрий світ. Золотий світ!..

Маленький Яні Холлакі мав дуже неприємний голос. Яка недоречна зустріч! І надало ж цьому Холлакі впізнати його!.. Проте дітися було нікуди, і Пішта до самісінького Ринкового майдану мусив слухати базікання маленького Яні Холлакі. Той розповідав про своє життя — від шкільних років аж по сьогодні. Розповідав і про свої невдачі, бо, як не дивно, вони завжди переслідуй вали його. Можливо, саме через голос?.. Пішту так дратував цей монотонний і водночас різкий, каркаючий голос, що йому незабаром закортіло затопити маленькому Холлакі в пику, аби той замовк. Пішта простяг йому руку на прощання саме тієї миті, коли Холлакі звернувся до нього з проханням... про незначну протекцію...

Бідолаха так і залишився стояти, мов укопаний. Сумно дивився вслід обер-прокуророві, який швидко віддалявся, а потім завернув у двері казино, куди маленький Холлакі — його шкільний товариш,— напевно, не мав входу. Пішта уявив собі, що зараз думає про нього Яні, і навіть відчув якусь зловтіху. В особі Яні Холлакі він ураз зненавидів усіх своїх шкільних приятелів.

Пішта піднявся по сходах. Швейцар у гардеробі квапливо взяв у нього пальто. На швейцарові була новенька мисливська куртка із срібними дубовими галузками на комірці.

— Вельмишановний добродію,— мовив швейцар до Пішти,— якщо у вас коли-небудь знайдеться трохи часу...

— Ну, що таке, Яніко? — неуважно спитав Пішта й пішов у залу.

Тільки через хвилину він збагнув, що то не Яні Хол-лакі, й засміявся. Ясна річ — швейцар теж хотів просити протекції...

Пішта ще не був у казино відтоді, як його обрали обер-прокурором. Він глянув на присутніх — усі ті, що й завжди. В кожному казино є завсідники: вони завжди приходять у певні години. Одні читають газети, інші грають у карти із своїми постійними партнерами, ще інші нічого не роблять — сидять, розвалившись, на червоних диванах. Вони могли б отак сидіти й у себе вдома, в затишній кімнаті, однак їхнім нервам потрібне саме задушливе повітря казино. Пішті ця простора зала, оздоблена високими дубовими панелями, не заміняла домівки. Він навідувався сюди дуже рідко.

— Сервус, Піштіко! — гукнув повний чоловік із широким веселим обличчям.— Як це ти потрапив сюди, куди й пташка не залітає?

Це був Балінт Манді — майор, з яким Пішта востаннє зустрічався на фронті. Вони теж училися в одній школі, тільки Манді — на клас старший, і тому, як слушно підмітив Яні Холлакі, Пішта знав майора краще, ніж той його.

— Гарний був урожай? — спитав Пішта, згадавши, що Балінт Манді — поміщик.

— Ха-ха-ха! — голосно зареготав той!—Друже мій, я давно вже не сію вівса! їсти його буду, чи що?.. Я вже не мужик, а пан. Із землею покінчено.

— Та невже? А чим же ти займаєшся?

— Діл стільки, що й світу не видно. Друже, я вирішую любовні справи нашої молоді! Бідолахи звертаються до мене зі своїм клопотом; при тому кожен гадає, що я ніколи ні з чим таким не стикався. Але ж я бачив і страшніші бурі. Jam vidi ventos alíenos l.

Я бачив чужі вітри (лат.).

У Балінта був красивий рот з міцними блискучими зубами. Коли він сміявся, обличчя його ставало дуже привабливим. Він мав славу великого ловеласа й страшенно цим пишався.

Балінт підхопив Пішту під руку й повів у дальній куток зали.

— Скандал із поцілунком залагоджений,— мовив він весело.

— Який скандал?

— Невже ти нічого не знаєш? Оце так! То скажу тобі: нинішня молодь не та, що ми були колись. Коли ми залицялись до дівчат, то почували себе щасливими, якщо наш ідеал дарував нам усмішку або ласкавий погляд. А нинішнім шалапутам не хочеться марнувати час на залицяння, їм це, бачите, нудно...